Вже Україна, наша мати,
Державу рідную звела,
І сяйвом волі почала
Людину кожну зігрівати.
О скільки горя, скільки болю
Прикрила холодом земля
Допоки волю, рідну волю
Вдихнуло радісне маля.
Усюди чутно подих волі…
Вставайте із землі сирої,
Відважні наші козаки…
Вже знову дзвін дзвенить на Січі…
Усім полеглим – пам’ять вічна…
Героям – слава! На віки!..
Повірте в те, що правда Бога
Поборе сили темноти…
До світла нам потрібно йти,
Це вірна, праведна дорога.
Достаток – всім! – ось наше гасло,
Доволі ядерних нам лих…
До правди поступ цей не згасне,
Бо мертві нас ведуть, живих.
Розквітнуть ще степи могучі,
Розвіються всі вражі тучі…
Життя надією ступа,
Лишивши в лузі при калині
Свою обвітрену святиню,
Могилу хлопця із УПА.
Пелена часу вже розкрила
Зв’язок незримий поколінь…
Ось задивилась в височінь
Стрілецька прибрана могила.
У всенародній тут шанобі
Весь вільний час, немов ченці,
У тіснуватім спільнім гробі
За волю моляться бійці.
І просять праведного Бога,
Щоб дав живим нам допомогу –
Наснагу, мужність, міць свою…
Щоб ми самі життя кували
І рідну правду здобували
Не в просьбах кволих, – а в бою.
Тож розвивайся, рідна мово,
І виходи в широкий світ,
Вбирай калини ніжний цвіт
І Кобзаря велике слово.
Тараса серденько огненне
Злетіло стрімко в височінь,
І там світитиме, натхненне,
Для нас й майбутніх поколінь.
Раба не вийде із народу,
Який боровся за свободу
І запалив свою зорю.
Це з Кобзаревого кресала
Зоря так яро засіяла…
Вовіки слава Кобзарю!..
Подайте же, брате, руку брату!
Не кидай крем’ях в свій город,
Бо тільки в єдності народ
Міцну збудує рідну хату.
Так що ж бійці не поділили
В священнім визвольнім бою?
Чому свій сумнів не сповили
У мудрість зважену свою?
Чому не рівними рядами
Ми у фінал народу драми
Під звуки маршу ідемо?
Чом істини благання слізні
Нам не кують полки залізні? –
Ніхто ж не хоче йти в ярмо.
Раби історії сумної,
Мало в минулому плачу? –
Тож запаліть в душі свічу
Свободи нашої тяжкої.
Нехай соборності ідею
Народ навік благословля,
Як давньогрецького Антея
Всесильна матінка-земля.
І єдність наша – заіскриться,
Немов тверда холодна криця,
Мов сяйво герба золоте.
І дух прадавнього тризуба
В житті народу-працелюба
У ріднім краї розцвіте!
Володимир КОМБЕЛЬ,
с. Низи.