ПРО ПІСНЮ
(Триптих)
Пам’яті Володимира Івасюка
1.
Нехай ще «скрипка грає, серце крає»!
…А в кого замість серця – камінець?
Пекла вам кожна крапля «Водограю»,
Що спраглим Пісні
Дарував Співець.
Допоки Він плекав «Червону руту»,
Любов’ю пестив ніжні пелюстки,
Ви бовтали ненависть, як отруту,
Й сумління рештки
Рвали на шматки.
Це ж треба вже дорватись до нестями,
Щоб зважитися врешті на таке!
Й земля не розступилась під ногами
В ту мить, як замишляли ви
Лихе…
2.
В дрімучім лісі тіло ще гойдалось…
А ви за упокій уже пили
У спокої й покоях. Чи гадали –
На Пісні міцно зашморг затягли?
Самі, напевно, не збагнете й досі
Чим саме вам та Пісня допекла:
Чи тим, що рутам’ята у волоссі,
Чи тим, що за плечима два крила?
Тоді її сахались, наче ладана,
Й тепер вона шмагає вас навхрест.
Та Пісня зродувіку ниць не падала.
Усе при ній: душа, краса і честь.
…Пливла людська печаль за крижмом білим.
Сльозу ронили квіти на труні.
А ви, мов круки, каркали над тілом,
І думали – хороните її,
Зраджену і заборонену,
Зболену Пісню Володину…
3.
…Втирався світ од мряки й плісні
І в синє небо позирав:
Так високо вкраїнську Пісню
Іще ніхто не підіймав!
Не горда, згадана не всує.
І словом – тиха і проста.
Погляньте, ниці, як пасує
Їй благодатна висота!
Щось є в цій Пісні від санскриту,
Прадавня загадка якась…
І неможливо приручити
Її крилату іпостась.
Погляньте, до наживи ласі,
Як їй свобода до лиця!
…Витає Пісня в позачасі,
Подібна до свого творця.
ПОКАЯННИЙ ВІРШ
Кобзареві
Ти народився, мов Зоря, яка не гасне…
Та що, здрібнілим, висота? Й навіщо, власне?
Воскреслих мрій Великий День. І сотні років –
Доба обманутих надій і лжепророків.
Якби думки з Твоїм звіряли заповітом
І, наче в храм, до Тебе йшли з духовним звітом!
Якби плекали добрі справи й чесні вісті, –
Не тупцювали би отарою на місці.
Уже б відчули висі й простору потребу,
І власну пам’ять привели до справжніх себе.
Ти шлях цей Словом освітив… А ми і досі –
Під небом рідної землі, як в темнім льосі.
Любов БЕНЕДИШИН, м. Сокаль.