Людмила Романюк родилась 23 июня 1937 года в Петропавловске-Камчатском. После переезда в Украину, работала медсестрой в Черкассах, затем — в Нововолынске. С 1970 года — сокальчанка, до выхода на пенсию работала в Центральной районной больнице диетсестра. Активный член ЛГО "Колос" с 2007 года, хотя изредка навещала его литературные заседания и в далекие 80-е. Увлекается поэзией и сам пытается овладеть даром слова (особенно украинского, ведь ее родной язык — русский). Печаталась в журнале "Голос-над Бугу", альманахе "Соколиный край". Видала сборника "Сказка про Федота-стрельца, удалого молодца" (продолжение одноименной стихотворной сказки Л. Филатова), 2006; "Приключения кота" (стихи и сказка), 2007, "Сорока-квакушка" (сказки), 2010; "Жизненная суть "(поэзии), 2012.
ЗА ПРАВДУ!
Правду, тільки правду треба говорити.
Правду, тільки правду треба всім любити.
Правда — боротьба, правда — сенс життя.
Правда — найчистіше в світі почуття.
Схибиш хоч на крок — з’явиться брехня.
Шансу їй не дай, не марнуй ні дня.
З правдою живеш — світло в очах,
А брехня затягне у болото — жах!
Так брехня затягне! …Ти їй не давайся.
Друг протягне руку — за неї тримайся.
КРИЛА ЛЮБОВІ
Крила любові, крила любові
В небо високе мене підняли.
Крила любові, крила любові —
Які ж ми щасливі в той травень були.
Знову на крилах любові, на крилах!
Несамовито до тебе лечу.
А ти сховався за сумом, за схилом,
За пеленою розлуки й дощу.
Крила любові, дайте надію
Його відшукати, бо ж поруч десь він.
О не вбивайте зболену мрію!
Тихо… Лиш в серці — тривоги дзвін.
РАНОК
Тріпотіли клаптики барвисті
На дубочку, на зеленій гілці.
Солов’ї ховалися у листі,
Вигравав їм вітер на сопілці
Менует ранковий, — щоб збудити
І дует чудовий заспівати,
Сонечку безжурному радіти,
День веселий разом зустрічати.
Ніжна молодесенька травичка
Вітру й птахів трелі підхопила
І до сонця потягнулась звично.
Свіжий ранок — це велика сила!
НЕ ЗІГРІЄШ ДУШУ
Не зігрієш душу — розлучились ми.
Ти кохать не мусиш — не торкайсь струни.
Не торкай єдину, бо не любиш ти —
Забринить! Віднині — я бранка самоти.
Зустріч ця — жадана, але не моя.
Ти — скрипаль, та інша мелодія твоя.
Скрипку ти настроїв на мажорний лад.
Що ж, милий, накоїв? На душі розлад.
А на серці рана, що залишив ти.
Я — вже не кохана. Йди, скрипалю, йди!
Я прощати мушу, бо кохаю я.
Не зігріє душу пісня скрипаля.