Мария Лоба родилась 19 ноября 1950 года в с. Целиев Гусятинского района на Тернопольщине, куда была вывезена семья Ткачук. В 1954 году вместе с семьей вернулась в Опольского. Первое стихотворение написала, учась в Забуский средней школе.
Образование высшее. Работала на шахте "Заречная". Член ЛГО "Колос" с 1970 года. С 2010 — член Украинской ассоциации писателей. Печати—лась в периодике, альманахах "Соколиный край", "Третий горизонт", "Фонарик". Видала сборника стихов "Откровение" (Львов, "Край", 2008) и "Молюсь за тебя, края родной" (Львов, "Плай", 2010). Пишет духовные, патриотические, лирические, а также для детей. Лауреат 15-го конкурса им. Мирона утряска (г. Турка, 2011). Живет в с. Деревушек. С 2008 года ведет литературно-художественный кружок в местной школе.
НА ВЕРШИНІ ДОБРА
Розкрили почуття на вершині добра,
Щоб злетіти із ними високо,
Бо прийшла вже до нас та бентежна пора
І в майбутнє прискорила кроки.
То пізнай же себе, в даль дорога веде
І виблискують сріблом скрижалі,
Бо проходять роки і життя молоде.
Не спиняйся, прошу, іди далі!
І не бійся в житті заблукати в путі,
Бог дорогу завжди тобі вкаже.
Заповіту слова пам’ятай золоті
І добро тоді зло переважить.
***
Про доброту безглузді всі слова,
Коли ти дальше слів іти не можеш.
І не болить від того голова,
Якщо свій біль на інших переложиш.
Природа птиць та звірів поріднить
І про земну любов нам нагадає.
Бо джерело для всіх одне бурлить,
І злих, і добрих в спеку напуває.
Берези плачуть від людей лихих,
Що безсердечно віти їм ламають.
Та тінь беріз послужить і для них,
Хоча жалю в душі вони не мають.
НАДІЮСЯ НА БОГА
Іду, мов по розпеченім камінні,
Збираю біль та людське співчуття.
Ношу у серці ті слова нетлінні,
В яких звучить мелодія буття.
Не раз мене життя в калачик скрутить,
Мов гілку вир закрутить на плаву.
А думка — цвяшком: бути чи не бути?
Та все ж таки — живу, живу. Живу!
Надіюся на Боже милосердя,
Приймаю кров Христа у каятті.
Одне лише у світі знаю твердо:
Нам слово Боже служить у житті.
Один лиш Бог ніколи нас не зрадить
І не покине в суєті життя,
А в горі допоможе і розрадить,
Благоговінням сповнить почуття.
ІДЕ ПОЕТ
Володимиру Полянчуку,
голові Сокальського ЛМО "Колос"
Красу всім серцем убира поет,
А в душу ніжну слів збира перлини.
Гляди! Вже вірша нового куплет
Засяє, мов яскраві намистини.
Іде поет, торкаючись століть,
Де давніх літ збігаються стежини.
Душа його над прірвою стоїть —
Нелегкий шлях поета до вершини.
Життя стрімке із злетів та падінь,
А там, а там виблискує вже Лета…
Та слави ще хитається лиш тінь,
Бо розуміє мало хто поета.