Мова – неоціненний Божий дар, який даний кожній людині. Вона супроводжує нас від народження і аж до смерті.
Новонароджена дитина світ пізнає через мову, яка приходить з першим подихом, з молоком матері і ми повинні шанобливо ставитись до неї все життя. Вона має стати нам рідною, як батько і мати, як земля, на якій живемо, зростаємо.
Мова – це не просто слова, звуки, це – голос народу. Наш народ протягом багатьох віків творив мову, боровся за її збереження. У Конституції України написано: «Державною мовою в Україні є українська». Чому ж нині, коли маємо свою державну мову, одну з найбагатших у світі, не всі нею розмовляють? Якщо людина живе і працює на українській землі, їсть український хліб, отримує зарплату українськими грошима, то вона повинна розмовляти українською мовою. На жаль, не всі свідомі того, що мова – це душа народу, а її втрата веде до зникнення самої нації. Чому на двадцять другому році незалежності виникають питання щодо двомовності, а Верховна Рада України антиконституційно, ганебно ухвалює Закон України «Про засади державної мовної політики»?
Вирішила з’ясувати, що думають сокальчани з приводу прийняття другої державної мови в Україні? Чи комфортно нашій українській мові функціонувати в державі? Що робити, щоб українська мова стала загальновживаною? Свої думки висловили:
Катерина РОМАНЮК, майбутній філолог:
– Я – українка, тому і вдома, і на роботі розмовляю рідною мовою. Бачу, що нині небагато свідомих людей, які говорять українською мовою, на державні свята одягають вишиванки. Дуже важливо, щоб державною мовою заговорили міністри, політики, бізнесмени, письменники, інтелігенція. Але вони повинні не просто говорити чи писати українською мовою, а робити це досконало, грамотно, бо мова – це не тільки засіб спілкування, це ж наша історія, наше минуле і майбутнє.
Нинішній занепад української мови є наслідком духовного занепаду. Звичайно, такий великий народ, як ми, українці, не може цього допустити, якщо вважаємо себе цивілізованою нацією. Нам треба всією українською нацією вийти на Майдан у Києві, аби депутати і Президент побачили, що ми за своє, рідне, стоятимемо до кінця.
Що можна зробити, щоб українська мова вийшла зі скрутного становища? Думаю, треба, щоб на телебаченні і радіо звучала тільки українська мова, видавати більше книжок українських авторів, підтримувати артистів, які співають рідною мовою і обов’язково у всіх школах, ліцеях, вишах запровадити викладання лише державною мовою, тоді молоде покоління буде вчитися правильно спілкуватись. Ми повинні зрозуміти, що мова – наша візитна картка і вона обов’язково повинна бути українською.
Марія КАЩУК, пенсіонерка:
– Українська мова споконвіку була однією із найгарніших та наймелодійніших у світі. Мені дуже прикро, що нині, на двадцять другому році незалежності, щодо мови склалась прикра ситуація. Мовна проблема нині є однією із найактуальніших, вона потребує додаткової уваги, бо на кожному кроці ми зустрічаємо людей, які не розуміють української мови, вона навіть їх дратує, вони не бажають сприймати її як державну і хочуть всілякими законними і незаконними способами відстояти право на другу державну мову в Україні – російську. Чому ці люди не усвідомлюють, що неможливо жити в Україні і не знати державної мови, адже в Конституції чітко написано: «Державною мовою в Україні є українська мова».
Деякі громадяни нашої країни за роки незалежності вивчили українську мову, спілкуються нею. Але що ж робити з тими, хто принципово не вчить українську мову і підбурює народ, мовляв нам потрібна друга державна мова? Мабуть, треба вийти українцям на протести і показати, що ми є господарями на своїй землі і не дозволимо приймати різні ганебні закони проти нашої рідної мови.
Але на противагу тим, хто не говорить і не мислить поукраїнськи, є люди, гідні наслідування, це – Ліна Костенко, Василь Шкляр, Іван Вакарчук. На українській сцені є чимало прекрасних співаків, гуртів, які співають лише рідною мовою, доносять її в серця слухачів. До таких, насамперед, належать молоді львівські виконавці – Наталка Карпа, Ірина Федишин, Зоряна, а також багатьом відомі Оксана Білозір, Ніна Матвієнко та інші. Якби більше було таких свідомих людей, які підтримують українську мову, з екранів телевізора лунали б українські пісні, а люди читали б книжки українською мовою, тоді, думаю, і розмовляли би українською.
Марія РУДНИЦЬКА, студентка:
– Болить мене душа за нашу державу і за нашу мову. Якщо хтось думає, що поставить українців на коліна, то глибоко помиляється. Ми, студенти, в перший же день після ухвалення закону КолесніченкаКівалова вийшли на протест, аби показати, що наша мова, наша пісня – невмирущі. Українці вийшли на вулиці в багатьох містах України і довели, що ми – сильна нація і не дозволимо пригнобити мову, яка звучить в наших оселях з діда-прадіда.
Турбує мене, що ж хочуть показати ті державні мужі, які законними і незаконними способами нав’язують нам російську мову?
Якщо хочуть заробити голоси на чергових виборах, то українцям вже зараз треба задуматись: депутати, які сьогодні продають мову, завтра можуть продати і Україну.
Ганна КУШНІР, вчитель:
– Кожен народ, кожна держава дбають про престиж рідної мови. Так є всюди, тільки не в Україні, де мовне питання стало яблуком розбрату між українцями. Наші політики, державні мужі замість того, щоб підтримувати українську мову, пишатися її багатством і милозвучністю, ще більше її пригноблюють, зневажають. Вони хотіли попіаритися напередодні парламентських виборів і прийняли Закон України «Про засади державної мовної політики». Вважаю, що це – злочин проти держави, за який треба суворо карати.
Українська мова в нашій державі стане престижною, коли ми не будемо її соромитися, коли врешті навчимося говорити правильно і красиво, а не суржиком, бо грамотно володіти державною мовою – обов’язок справжніх українців, які вболівають за державу. Кажуть, скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина. Я погоджуюся, можна вивчати інші мови, але говорити в себе на Батьківщині треба рідною мовою.
Здавна існує думка, що поки жива мова в устах народу, доти живий і народ. Нам випало дуже складне та почесне завдання – відродити українську мову. І виконати його – наш обов’язок, а також обов’язок наших дітей та онуків.
Записала Ольга ДИЛИН.