Чому ж нині це гасло втратило актуальність?
У всі часи у кожній державі з пошаною ставилися до майстрів, що зводили будинки, палаци, храми, які збереглися понині і стали пам"ятками архітектури та культури того століття. Є вони і на теренах Сокальщини, зокрема ансамбль монастиря Бернардинів (XVII ст.) і Миколаївська церква (XVI ст.) в Сокалі, палац Потоцького в Червонограді, Успенський костел (1642 р.) в Угнові, палац Урбанських (XIX ст.) в с. Тартаків, костел св. Марка (16881693 рр.) в с. Варяж, та багато інших. Особливо багатим на історикоархітектурні пам’ятки є Белз, серед яких значну цінність становлять Вежа (1606 р.), П’ятницька церква (XVIII ст.), Домініканський монастир (ХVІІХVIII ст.), костел св. Миколая •(XVII ст.).
Минають роки, а нащадки з вдячністю згадують тих, хто зводив ці будівлі. Не одне покоління захоплювалося і захоплюється витвором майстрів, які збудували такі архітектурні пам"ятки.
В радянські часи будівельники були також в пошані. Чого тільки варта фраза, що стала крилатою: "Будівельник – це звучить гордо".
Представників цієї професії шанували і навіть відвели у календарі спеціальний день День будівельника. Його відзначали урочисто. Сумлінних працівників нагороджували преміями та грамотами. І така увага з боку держави кожному будівельнику була приємна. Адже будівництво це творення і перспектива. І кожен відчував себе будівничим, творцем, хоч розумів, що це важка фізична праця. Будівельники самовіддано працювали, незважаючи на спеку, слякоть чи вітер, аби здати об"єкт у запланований термін. Працівники галузі з гордістю носили це почесне звання, а юнаки охоче обирали професію. Будівельники будували міста та села, зводили нові школи, садочки, заводи, фабрики та Будинки культури… В цей час в Сокалі "з"явилися" завод хімічного волокна, мікрорайон хіміків, кінотеатр "Мир", десятки крамниць та закладів громадського харчування. Фахівців у цій галузі цінували та заохочували. Все було б добре, коли б радянська влада водночас не руйнувала те, що було збудовано колись, зокрема культові споруди. Натомість вона насаджувала свою ідеологію, культуру, смаки та нові архітектурні форми. Відтак релігійні свя•тині руйнували або ж перетворили їх на склади. Пощастило минути цієї участі лише поодиноким пам"яткам історії та архітектури.
Здавалось, такому варварству прийде кінець, коли у 1991му Україна стала незалежною державою. Але не так сталося, як гадалося. Наші керманичі вміли, на жаль, лише гарно говорити, багато обіцяти, а насправді нічого не робити. Держава ставала на ноги в нових ринкових умовах, а її громадяни проходили "шокотерапію", бо враз вони стали безробітними і нікому не потрібними. Добрі фахівці столярі, будівельники, малярі та слюсарі через закриття підприємств, будівельних трестів та управлінь залишилися на вулиці. Невдовзі вони виїхали на заробітки за кордон, бо їм треба було годувати свої родини. Там потребували їхніх робочих рук, а праця належно оплачувалася. Зрештою, цьому в рідній державі ніхто й не надавав значення. В цей час у нас тривав процес приватизації, а практично "прихватизації", під час якої дощенту зруйнували усі галузі економіки. Відтак у Сокалі не стало ні харчосмакової фабрики, ні маслозаводу, ні хлібопекарень, як і багатьох закладів кооперації, і навіть заводу хімічного волокна.
Хіба це не нагадує радянські часи? Правда, колись нищили церкви та панські маєтки, а нині заводи, фабрики, комбінати, колгоспи… Чому ми щоразу наступаємо на ті ж самі граблі? Чомусь одне покоління будує, а інше руйнує. Яка користь від цього? Але це ж стільки праці та коштів, викинутих на вітер. Недарма кажуть, коли Бог хоче покарати людину, він відбирає розум. Деякі будівлі перейшли в приватні руки, інші зруйнували та розібрали. Достатньо лише перейтися вулицями райцентру аби побачити, що галузь занепала. Давно потребує капітального ремонту знак "Сокаль", як і пам"ятник Богдану Хмельницькому. І що казати, коли в центрі міста стоїть облуплений та знищений кінотеатр "Мир", а на його покрівлі росте береза. А він міг би бути окрасою міста. Не кращий вигляд має площа Січових стрільців: обдерті будинки, знищена тротурна плитка, обвалена сцена… Скрізь потрібна творча рука доброго майстра та господаря. Дивує й позиція місцевої влади, яка не дбає про будівничу галузь та не розвиває її. Адже на Сокальщині є поклади жовтої та білої глини (вапняків). І можна виробляти не тільки цеглу, але й вапно та цемент марки "300". Висновки спеціалістів уже роками лежать десь під сукном. Хіба це не перспектива для розвитку району та нові робочі місця?
Ось такими сумними думками поділилися ветерани та працівники цегельних заводів Сокаля під час зустрічі з нагоди свого професійного свята. І прикро стало, що на двадцятому році незалежності у День будівельника ніхто й не згадав у районі, що тут живуть люди, які споруджували це місто і далі розбудовують його. Вони будують не лише красиві затишні оселі для людей, а й наше майбутнє. Адже народжуються нові родини, на світ з’являються маленькі українці, які йдуть до дитячих садків, шкіл, а їх створюють руки будівельників!
Ярослав ПІХОЦЬКИЙ,
ветеран праці цегельного заводу, депутат районної ради.