Знаменні ювілеї Великих Світочів Духу 200-ліття від дня народження Т. Г. Шевченка та 140-ліття М. К. Реріха спонукають нас знову і знову переосмислити найважливіші життєві пріоритети, дають нам шанс для вибору, вказуючи шлях власного самовдосконалення, самосходження до вершин Духу, самовизначення національного Духу свого народу. Що більше часу минає, то більш актуальними і потрібними нам стають їхні ідеї і думки, які живуть і розвиваються разом з нами, з нашим часом, маючи дивовижну властивість і мудрість.
В Сокальській філії Львівського музею історії релігії "Людина. Земля. Всесвіт" експонується виставка "Реріх та Україна" (на знімку в центрі), присвячена цим двом Велетам Духа, які все своє життя поклали заради майбутнього людства. Її мета показати найрізноманітніші взаємозв'язки Реріха та України в його відвертій любові до неї і творчій співпраці з найкращими носіями самобутньої високодуховної культури талановитого українського народу. Серед експонатів: світлина на честь першого піднесення Україною Знамена Миру над Еверестом в травні 1999 р., земля з могили Тараса Шевченка (м. Канів, Чернеча гора), яку підняла на гору Еверест перша українська експедиція "Еверест99" (травень1999 р.), Каталог ювілейної виставки Миколи Реріха (з нагоди 110-ої річниці від дня народження) з автографом сина Святослава (31.10.1984 р.), лист голови правління Латвійського Товариства Реріха Анатолія Макарова (20.09.1989 р.), лист з Храму Людства (6.10. 2014 р., Каліфорнія, США), картини художника Володимира Козара "Гора Канченджанга" (акрил, 2009 р.), "Шлях Духовного Вчителя на мисі Реріха в Наггарі" (Долина Кулу, Індія, акрил, 2009 р.), мистецькі твори Анатолія Покотюка, присвячені сім’ї Реріхів дружині Олені Іванівні, відомій письменниці, філософу, співавтору багатьох художніх творів та наукових праць, відкриттів, діяльність якої менше відома, але має не менше значення для людства, синові Святославу всесвітньовідомому художнику, вченому, громадському діячеві: "Україні любов і привіт" (різьба по дереву,1986 р.), "Та, що отримала скарб світу" (дерево, інтарсія, накладна різьба, 2011 р.), "Чаша світу" (дерево, різьба, 2012 р.), портрети Миколи Реріха (туш, 1987 р. та інтарсія, 1984 р.), Ріхарда Рудзітіса, відомого латвійського поета і філософа, який керував латвійським товариством друзів Миколи Реріха з 1936 р. (інтарсія, 1985 р.) та інші.
Експонати виставки та мистецькі твори художників Володимира Козара, голови Всеукраїнського Реріхівського товариства (м. Київ) та Анатолія Покотюка розповідають про духовних вчителів Миколи Реріха, якими були Шевченко, Гоголь, Куїнджі, Костомаров, Мікешин, Мордовцев; про роль Т. Шевченка у творчій діяльності сім'ї Реріхів, адже "Кобзар" був настільною книгою для Реріха, його часто читали в сімейному колі цієї родини, значення Києва та України у їхньому житті. Україна знає родину Реріхів, їхній внесок у світову культуру, культуру нашого українського народу. На схилі життя Микола Костянтинович в нарисі "Україна" пише: "Мої зв'язки з Україною зав'язалися давно. Гриміла трупа Кропивницького, Саксаганський ціла обдарована сім'я, і бундючний Пітер відчував піднесення. Українські пісні захоплювали, ніби нова знахідка…". "Ось і тепер в Гімалаях, коли радіо дає "Запорожця за Дунаєм", яскравою красивою стрічкою розгортаються картини України. Постають образи Шевченка і Гоголя. І дружба, сердечна співдружність сплітається із співзвуччями України…" І закінчує його словами: "Україні любов і привіт. Від Гімалаїв сердечний привіт…" (М. К. Реріх, 1947 р. "Запалюйте серця" ). В тому ж 1947 році в далекій Індії перестало битися серце М. К. Реріха. але не зупинилися ті процеси, які він започаткував. 1954 року в Гаазі підписали конвенцію про охорону пам"яток культури, в основу якої ліг Пакт Реріха. В числі країн, що підписали Пакт, була й Україна. З Пакту Реріха і починається охоронна діяльність в Україні. Спадщина родини Реріхів складає нерозривне ціле, повертається до нас після довгих років замовчування, несприйняття і обмеженого дозволу.
А 9 листопада у нас відкрилась мінівиставка художнього твору молодшого наукового співробітника музею Анни Вихтюк "Не ридай мене, Мати". Ось як розповідає про свій твір автор: "До створення цього твору мене надихнули сумні та трагічні події. Адже іконографічно існує ікона, яка носить цю тривожну назву. Зображено на ній чи не найболючіший сюжет в історії людства: Марія, яка оплакує свого Єдиного Сина, покладаючи Його у гріб. Пречиста тут постає не як цариця Світу, а скоріш як земна матір з болем, тугою, журбою в серці. Україна у крові, у сльозах… Спершу трагічні зимові революційні події, тепер смерті наших воїнів на сході країни, справжня кривава війна. Свої переживання я відтворила у площинному керамічному панно (на знімку внизу). Постать жінки, глибока туга і журба, змучені руки, які наче питальним жестом торкаються свого серця, а серце її віддане Україні. Вона мучиться, плаче, та проте розуміє, що це жертва її синів, це її власна жертва в ім'я Вітчизни. Марію в цій композиції можна трактувати неоднозначно: мати героя, що загинув, чи постраждав за волю України, але це і МатірУкраїна, яка ридає за кожним своїм сином, що кладе душу і тіло за найдорожче, що у нього є рідну Україну".
…Руки Сина в Матері руках,
Руки зморені до свого Серця тисне.
Не ридай за мною, Чиста..
Не ридай же, не ридай, не ридай за мною…
Наталія ПОКОТЮК, старший науковий співробітник Сокальської філії ЛМІР "Людина. Земля. Всесвіт".