Попри важкі поранення, вибухотехніки поліції Львівщини – підполковник поліції Андрій Ільків та підполковник поліції Тарас Сало, мріють знову розміновувати українські міста
Вони – одні з тих, хто від початку війни розмінували десятки кілометрів відвойованої від ворога землі. Хлопці кажуть, що територія там настільки нашпігована мінами, що за день збирали та вивозили на полігон по дві вантажівки.
Ворог залишив по собі величезний «спадок» смертоносного мотлоху – протипіхотні та протитанкові міни, снаряди, що не розірвалися, численні «розтяжки» у лісопосадках.
«Харківщина була під окупацією майже рік, й ворог розумів, що рано чи пізно його звідти витіснять, то й заміновував все масово. Проте не лише проти військових– ми знаходили міни у приватних садибах, на обійстях, на полях, тобто, там, де вони цілеспрямовано залишали їх для цивільного населення. Окупанти ховали «сюрпризи» під кріслами, під ноутбуками, в іграшках… Відомо навіть про випадок, коли міни знаходили в холодильнику», – згадує Тарас.
Крім того, хлопцям часто доводилося мати справу з так званими мінами-пастками – коли окупанти переробляли заводські боєприпаси, щоб завдати максимальної шкоди самим саперам під час знешкодження.
Той день хлопці згадують неохоче. Розміновуючи Харківщину, Андрій та Тарас підірвалися на ворожих протипіхотних мінах.
«В нашій роботі не можна розслаблятися ні на мить… Ми вже практично закінчували розмінуваннята вже збиралися їхати на базу, коли Андрій побачив ще одну міну – її було присипано землею після вибухів, – згадує Тарас. – Вирішили обгородити її прапорцями, щоб ніхто не наступив, та коли Андрій обгороджував місце, дав крок назад – і натрапив на іншу міну. Стався вибух. Це все відбувалося на моїх очах, за якихось 20 метрів. Щонайперше я подумав про його чотирьох дітей…»
«Вже за мить до мене підбігли напарники, Тарас та Роман, витягнули мене. Проте під час евакуації Тарас підірвався на іншій міні», – розповідає Андрій.
Можна тільки уявіть, яка щільність замінування – на двох квадратних метрах щонайменше три міни!
«Це сталося рік тому, але той день пам’ятаю, як учора, – каже Андрій. – Перша думка була про дітей..».
«А я після того випадку почав більше цінувати життя, – зізнаєтеся Тарас. – Одна мить – і людини може не стати. А вдома на тебе чекають кохана, діти, батьки».
17 із своїх 37 років Андрій Ільків займається знешкодженням вибухових речовин. У нього – четверо дітей. Від 2014 році поліцейський виконував службові обов’язки у Куп’янську Харківської області та Сєверодонецьку на Луганщині, ана початку повномасштабного вторгнення рф разом з колегами розміновував Ірпінь, Бучу, Гостоміль.
У Тараса – дружина і двоє дітей. Каже, сім’я сприймає його вибір з розумінням. До того ж, дружина – донька військового, тож точно знає, що таке службові обов’язки.
Обидва правоохоронці нагороджені орденом «За мужність» третього ступеню.
Після підриву і Андрію, і Тарасу довелося ампутувати ліву ногу. Проте це не спинило хлопців – вони просяться знову їхати на схід, «щоб швидше то все розмінувати».
«Звісно, ми маємо певний страх, адже кожен вихід може стати останнім. Але береш себе в руки, ідеш і робиш свою роботу, щоб мирні люди якомога скоріше повернулися до домівок, щоб до спорожнілих міст та сіл повернулося життя, щоб люди могли безпечно ходити своїми обійстями, городами, парком. Сьогодні, на жаль, там неможливо вийти у власне подвір’я та бути впевненим, що там нема міни», – каже Тарас.
«Ми переможемо, це однозначно. Але роботи з розмінування, на жаль, – ще на роки», – зазначають поліцейські.
Єдине, до чого вибухотехніки так і не змогли звикнути за роки своєї роботи, – що на мінах досі гинуть люди.