11 серпня автомобіль з червоним хрестом і вантажем “200” перетнув межу нашого міста. У кожного з сокальчан, хто побачив його, в душі поселилася туга, печаль, а серце дошкуляв пекучий біль, бо знову привезли вбитого зі зони АТО. Так, саме на межі міста домовину з тілом сокальчанина Романа-Андрія Галаса переклали у катафалк, який повіз сина до його дому, до його рідних вулиць, школи, родини, друзів, однокласників, знайомих, сусідів. Везли звичайну добру порядну людину, а для кожного з нас Героя, бо він виконав головну Божу заповідь, заповідь любові до нас усіх віддав своє життя за нас, за Україну. Тому й герой.
…І ось замиготіли мигалки міліцейської машини, які ми бачили ще здалеку, вона тихо, без жодного шуму під`їхала до старої автобусної станції, де на траурну процесію чекали священики різних конфесій, сестриці опустили хоругви, а діти сокальських шкіл, пластуни, юні патріоти на всю ширину дороги розтягнули синьо-жовте знамено. Біля траурної машини почесна військова варта. На узбіччях дороги, по тротуарах люди. Ніхто їх сюди не примушував прийти, бо не кожен з них знав цього сорокарічного у розквіті сил, мужчину, але вийшли віддати шану людині, яка загинула за нашу Україну, яка пішла боронити свій край від клятих москалів і яничарів. Хтось клякав, старенькі зводили руки у молитві. Ні старі, ні юні, ні чоловіки, ні жінки не соромилися сліз, які лились з очей. Бо в наш сокальський спільний дім вже вкотре прийшла біда, і ми у жалобі і скорботі схилили голови. Проходячи траурною процесією, я почула, як маленька дівчинка смикала заплакану маму за руку і запитувала: “То з АТЬО, мама, то з АТЬО?” А та пригорнула дитину до грудей і тихо сказала: “Так”. І ось сусіди, знайомі, близькі зустрічають Романа на рідному подвір`ї, де він маленьким бавився з друзями, сестричкою Лідою, звідти щоранку батьки відпроваджували його до Сокальської середньої школи №1, яку закінчив на “відмінно”, звідси їздив на навчання до Львова. Сюди, у батьківську отчу хату, до мами і батька, привів свою дружину Ірину, а згодом і внучку Майю, зробив щасливими бабусю й дідуся. А тепер його принесли на рідне подвір`я востаннє. Співав церковний хор храму св. ап. Петра і Павла, люди зібралися біля труни, священики відправляли панахиду. А мама попросила, щоб відкрити вічко домовини, щоб ще раз побачити свого сина, попестити його голову, зранені груди. Попестити, як колись, сорок літ тому, коли вперше колихала на руках свого синочка і тулила до материнських грудей. Припадали до чоловіка і тата зчорніла від сліз дружина, і юна донечка. До присутніх звернувся о. Ярослав Валюх:
Наслідки тої страшної війни прийшли до нас в особі загиблого старшого лейтенанта Романа-Андрія Галаса, який у зоні АТО був людиною. Син, брат, чоловік, батько там, де так близько смерть, був, насамперед, людиною. Щоденно телефонував до своїх рідних і близьких, просячи про молитву. А особливо у день своєї смерті, бо, очевидно, щось відчував. Просив рідних і близьких: “Моліться за мене, бо важко мені є”. І вони молилися, мати не переставала плакати ще з 3 лютого цього року, як її синочка забрали на війну. Молились дружина, сестра, дочка… І це допомагало Романові жити як людині і вмерти, направду, людиною, за всіх нас.
Покійний Роман Галас, народився 1 грудня 1975 року. Закінчив Сокальську школу №1, зараз це гімназія імені Олега Романіва, із золотою медаллю. По завершенню навчання в Львівському університеті імені Івана Франка (географічний факультет), одружився і переїхав на проживання в селище Млинів Рівненської області, де прожив сімнадцять років. Працював у Луцьку на заводі, звідти 3 лютого 2015 року, під час четвертої хвилі, був призваний на військову службу в порядку мобілізації. І загинув 8 серпня 2015 року.
…Біля рідного дому звучить багатоголоса і жалібна “Вічная пам`ять”, люди під палючим сонцем спраглими устами промовляють “Отче наш”, “Богородице діво”. Роман назавжди покидає отчий дім, мамину світлицю, все те добре і радісне, що оточувало його тут, вдома. Військовий духовий оркестр грає похоронний марш…
Біля церкви св. архистратига Михаїла о. Роман Синицький читає Євангелію, а далі дорога до школи. Біля Сокальської гімназії імені Олега Романіва, колись Сокальської школи №1, де навчався Роман Галас, вишикувались учні, перед похоронною машиною кидали пелюстки квітів. І з чорними стрічками шкільний дзвоник задзвонив востаннє для покійного Романа. А потім дзвони катедрального храму св. ап. Петра і Павла теж посвоєму “заплакали” за українцем-патріотом. У церкві повно людей, рідних і близьких, друзів і однокласників, сусідів і знайомих, представників районної та міської влади. І ще багато незнайомих, які ніколи не знали Романа, але попрощатися з Героєм, який за Україну загинув, пішов, не боячись, на герць з москалями, вважали честю. Вже й “вічная пам`ять” співають, а вервичка людей, які вклонялись Романові, не зменшувалася.
…Коли траурна процесія прямувала до останнього місця спочинку Героя, мені розповіли родичі, що у цей день, о 9 годині ранку, Роман телефонував до дружини Ірини, сестри Ліди, мабуть і до мами, й повідомив, що там пекло і в той же час кожному сказав, як він любить їх. Отак попрощався навіки. А сьогодні ми всі прощалися з ним. На новому цвинтарі поруч з могилами інших сокальських героїв Віктора Сивака та Романа Лагна свіжа могила, тут спочиватиме Роман-Андрій Галас. Квилила над чоловіком дружина: “Ти ж казав, чекати, я чекала й не дочекалася, ой, Ромчику, як же ми без тебе?”. У цей момент, не один кляв клятих москалів, не один просив Бога, щоб закінчилася ця війна, і Україна врешті отримала омріяну не одним поколінням українців, свободу. До згорьованої родини, щоб висловити щире співчуття, звернувся голова Сокальської районної ради Ігор Дацюк:
Вкотре українська земля приймає до себе Героя України, який пролив кров, щоб нам і нашим нащадкам жити у процвітаючій державі. Хай земля Тобі буде пухом. Герої не вмирають!
Тяжко було говорити заступнику командира 16 окремого мотопіхотного батальйону майору Володимиру Довгому, який служив разом із загиблим:
Від імені командування і побратимів Романа хочу сказати щире дякую за те, що він був поруч з нами, що ми могли розраховувати на його плече. У рідних прошу вибачення, що ми не вберегли Романа. Бо він є дійсно Героєм України. Наш батальйон наразі несе службу між Горлівкою і Артемівськом. Роман був командиром взводу опорного пункту, який мав завданням не допустити ворога з боку Горлівки до Артемівська. Позицію зайняли недавно, і там було багато роботи. Цілодобово вони несли службу. І саме там Роман загинув. Вічна йому пам`ять.
Священики запечатали гріб, духовий оркестр виконав Державний гімн України, солдати пострілами вшанували свого побратима.
Вже третя могила Героя на сокальському цвинтарі. А по цілій Україні? Скільки ще треба жертв, щоб Україна стала вільною? Невже за ті сотні літ Україна ще сповна не заплатила за свою волю? Але українців не здолати, бо в нас є дух, є віра і велике бажання жити мирно у своїй державі.
Оксана ПРОЦЬ.
Фото автора.
