Був 1944 рік – фронт вже підійшов до західних кордонів України .
В передгір'ях Карпат радянські воїни 4-го Українського фронту звільняли від ворогів Закарпаття. В рядах 160-го гвардійського артилерійського полку бився молодий солдат Василь Михальчук.
Німці вперто обороняли Ужгородський перевал. Особливо важкі бої розгорнулися на підступах до Перечина і Ужгорода. На одній з висот шляху Великий-Березний – Перечин – Ужгород радянські війська зустріли шалений опір противника. У цьому бою і відзначився гвардії рядовий Михальчук.
Доручено йому було вести огляд з однієї гори. І в один момент біля нього проходила велика група німецьких військ. Молодий воїн не розгубився та викликав вогонь артилерії «на себе». Загриміли гармати, повсюди лунали вибухи. І тільки офіцер врятував молодого Василя, відтягнувши його назад в окоп.
За мужність зв'язківця-телефоніста В.Михальчука було нагороджено орденом Слави ІІІ ступеня. Але орден не вдалося тоді отримати – його забрав один з офіцерів собі.
Наступ радянських військ розвивався далі…. У боях в Словаччині до підступах до м.Кошице було доручено молодим зв'язківцям Василю та його товаришу піти перевірити ближню галявину. Противник, який був поблизу, не дав їм так просто виконати своє завдання. Був важко поранений Василь в ногу. Його товариш, під вогнем противника, на спині виніс пораненого з-під вогню, тим самим врятувавши йому життя.
Орден Слави ІІІ ступеня, медаль «За відвагу», не одна операція по ампутації ноги та інвалідність на все життя. Але він отримав найцінніше – саме життя. Це була основна нагорода, яку може отримати солдат після війни.
Не відступав від життєвих труднощів Василь Дмитрович. Був розумною, чесною, працьовитою людиною, яка багато досягла в свому житті. Допомоги від батьків не чекав. Вбили його родину під Хелмом під час війни.
Розпочалося нове життя, але події цієї війни ніколи не виходили з пам'яті.
Коли в 1971 році Василь Дмитрович Михальчук за викликом прибув до райвійськомату, його тут чекала радісна несподіванка – райвійськом вручив йому високу бойову нагороду – орден Слави, якою він був відзначений ще 27 років тому…
А отримував після війни мій дідусь – Михальчук Василь Дмитрович – 7 рублів пенсії як інвалід ІІІ групи без однієї ноги . І лише в кінці 60-х він отримав ІІ групу інвалідності. Важко працював, мав свою сім'ю.
Багато є ще невідомих нам історій, ще про більшість історій ми ніколи не дізнаємося…
В 65-ту річницю завершення Другої світової, Великої Вітчизняної війни ми – нащадки – повинні памятати минуле своїх дідів-прадідів. Повинні вибачити одне одному ті дуже важкі образи. Фронтів тоді було багато – гинули люди як за одну державу, так і за іншу.
В цей день ми повинні згадати та помолитися за тих, хто віддав своє життя у війні, хто пережив ті страшні події і дам нам шанс на наше майбутнє. Зробімо цей день Днем пам’яті та воз’єднання!
Дуже дякуємо Вам за Вашу відданість, дорогі Ветерани , мужність, витривалість та бажання жити. Міцного всім Вам здоров'я, радості, мирного неба та ясного сонця!
За спогадами дружини Михальчук Ірини, інформацією газети "Вперед" від 25 листопада 1971р., м.Сокаль
ГАВРИШКО Андрій