Праця і боротьба багатьох поколінь українців увінчалась великим здобутком: ми отримали шанс будувати рідну державу. Перед нами відкрилась перспектива творити могутню і шановану у світі країну. Люди з ентузіазмом взялися до праці. Хоч як не розпинали Україну, вона воскресла з руїн, попелу, неволі, зради. Справдилося пророцтво Т. Шевченка: "Не вмирає душа наша, не вмирає воля". Піднялися над пошматованою землею синьожовті знамена, а з мільйонів сердець вирвалося на волю жадане "Ще не вмерла Україна!". Це сталося року Божого 1991. 24 серпня Україна здобула незалежність.
Здавалося, що настане справедливість, добро, в країні виконуватимуться закони, не порушуватимуться права людини, а її громадяни будуть основним скарбом Вітчизни. Та не так сталося, як гадалося.
Держава починається з села: буде багате село – багатітиме й Україна. Але хто думає про село? Людей поділи: на одному боці ті, хто "прихватизував" народне добро і купається в розкошах, на іншому обікрані і бідні. Найгірша ситуація в селах, селяни сяктак перебиваються, в основному за рахунок пенсій стареньких. Ще й пенсійну реформу зводять до підвищення пенсійного віку як в Європі. А де у нас європейські заробітки, європейська тривалість життя? Думали, що заживемо краще, аж ні. Тепер кажуть: пенсія до хати пенсіонер з хати. А ще ж і медична реформа на підході. Хто селянинові зробить укол? З своїм шприцом поїдемо в Червоноград? А куди підуть працювати кваліфіковані медики?
Село є колискою нації. Наше село відрізняється від поселень у Німеччині, Франції, США, Італії… У нас зберігаються народні традиції, культура, звичаї, обряди. І вишиванка родом із села. Тож як хочемо зберегти свою національну самобутність, то повинні берегти село. Щоб в ньому були люди, бо демографічна ситуація критична, вже й нема кому до школи йти. Але замість того, щоб дбати про розвиток села, його руйнують. Складається враження, що ніхто не хоче навести лад в аграрному секторі. Село втомилося від політичних чвар. 20 років незалежності пішли в нікуди.
У Перв’ятичах люди працьовиті, можуть виробляти достатньо продукції. І не лише для себе, а й на продаж. Але для цього потрібна моральна і матеріальна підтримка держави. У 2005 р. на з’їзді фермерів багато наобіцяли, насамперед дотації на сільськогосподарську продукцію, врегулювання цін на неї, надання пільг на пальне і міндобрива. Але цього не сталося. Селяни ще й досі не отримали акти на землю. Нічого не досягли без підтримки і фермери. Безробіття і бідність гонять молодь у міста, за кордон на заробітки. Родичка, яка вчиться і одночасно працює в Данії, розказувала, що люди, які там працюють в селі, мають спеціальну форму. І коли вони приїжджають в місто, то городяни вітаються з ними. Це є виявом поваги до важкої селянської праці. Настане час, коли Всевишній воздасть по заслугах кожному з тих, хто у вік генетики і високих технологій знищив українські ниви і ферми, безсоромно відправив нас у світи жебрати хліба. Не доведи, Боже, повернутися у роки хрущовського оптимізму, коли за домішеним кукурудзою і горохом хлібом вистоювали довжелезні черги. Злі дні вдерлися до багатьох селянських родин. Селянина, як після війни, залишили без грошової оплати праці. Маємо свідоцтва на право власності на майновий пай члена колективного сільгосппідприємства, на •які нам виплачують 40% їх вартості, це мізер, а чому не 100%? Більшість селян не погоджуються на таку малу оплату і тримають свідоцтва вдома. Повністю ігнорує державний бюджет фермерські, особисті господарства.
З давніх-давен село було інертним, селяни дбали про землю, господарку та родину. І завжди були байдужі до різних партій. Бажання відстоювати справедливість та віру в краще майбутнє ще в радянські часи відбила комуністична партія.
В нашому селі була гарна асфальтована дорога. Тепер вона вщент розбита, вся в ямах та вибоїнах. Від важких вантажівок, якими Радехівський цукровий завод вивозив з поля буряки, дорожнє полотно геть розлізлося. Потрібно, щоб сільрада звернулася до керівництва цього підприємства з вимогою відремонтувати дорогу.
Ми бідні і нещасні не тому, що дурні чи ліниві, а тому, що в нашому домі правлять злодії. Потрібно обирати до влади молодих, талановитих людей, які не крастимуть. Нам потрібен президент, який би був патріотом, християнином, людиною духовною, національно свідомою, щоб добре знав своє минуле, бо хто не знає свого минулого не може творити майбутнє. У нас забагато депутатів. Усі один одного критикують. Лізуть один поперед одного у Верховну Раду, а самі далекі від людей, їх потреб. Думаю, депутатам потрібно обмежити вік до 60 років. Бо скільки ж вони хочуть бути депутатами, усе життя? Краще нехай поступляться місцем молодим, енергійним, незаангажованим комуністичною ідеологією. Сулейман I казав: "Щоб управляти державою, треба мати всього п’ятеро мудрих людей". Чи ми їх маємо? Нашу владу переслідує така вада: тількино сяде людина в державне крісло так і забуває, що є народ і держава. На мою думку, депутати це залишки колишньої радянської системи, давно пора щось своє, українське, запровадити.
Скільки пролито крові за нашу українську землю. Проте наші діди і прадіди були патріотами, любили Україну, піднімали її з руїн, будували. Але сьогодні, на жаль, ми живемо не в тій Україні. Та вірю, що наша держава стане міцною і багатою. Але для цього потрібно сумлінно працювати кожному з нас. Переконана: перед Україною і українцями велике майбутнє!
Євгенія СОХАНЬ.
с. Перв’ятичі.