Дитини Світлана не хотіла. Довго не признавалась ні батькам, ні коханому, думала потайки позбутися її. Адже їй тільки вісімнадцять, щойно закінчила школу, попереду – ціле життя. Хотілось романтики, чогось незвичайного. А Володя, хоч і був гарний на вроду, та кохав її, працював електриком, кар’єра йому не світила, хіба стане майстром. Та поки роздумувала як зробити аборт, щоб ніхто не дізнався, було вже запізно. “Вам треба народжувати, після першого аборту можете залишитись безплідною”,сказала сивокоса гінеколог. І вже м’якше додала: “Народжуй, дівчинко, не пошкодуєш”.
В п’ятницю Світлана призналась Володі, що при надії. А в неділю і сватів заслали. Відгуляли пишне весілля. Володя переніс її через поріг їхнього будинку: будь господинею. Молодятам виділили півбудинку. Володя працював, а Світлана… нудьгувала. Невдовзі народила сина.
Чоловік світився від щастя, а Світлана нервувалася, часто плакала: дитина народилась кволою, ночами не давала спати. Володя, як міг, допомагав дружині: ставав ночами, на руках заколисував сина, грів пляшечки з молоком… Перша сварка виникла через памперси. Володя доводив Світлані, що хлопчикам шкідливо носити їх постійно. А далі – пішлопоїхало. Заспана, заплакана Світлана викрикувала чоловікові що хотіла: що він невдаха, що його мати могла б більше допомагати їм, що вона з ним загубила своє молоде життя.
Коли синові минув рік, Світлана спакувала валізи і переїхала до своїх батьків. Ввечері Володя кинувся за нею, але його й на поріг не пустили.
Телефонував Світлані, просив повернутися, а вона й говорити не хотіла. Чоловік тужив за сином, його голосом, передавав іграшки, ще й ще раз просив, щоб дозволили провідати його. Світлана ж влітку здала документи в медичний коледж, на стаціонар. І вступила. Коли почув про це, оторопів: “А з ким буде син?, запитав її під час чергової телефонної розмови.– Ти хоч розумієш, що йому зараз, як ніколи, потрібна мати”.
“Нічого йому не станеться, батьки доглянуть, байдуже відповіла Світлана. До речі, й ти зможеш його провідувати”. А через тиждень Володю повідомили, що Світлана розлучилась з ним. Заочно!
Декілька місяців Володю пускали до сина. Він грався з ним, радів першим вимовленим словам, ніжності, з якою Артур обіймав його. А потім теща сказала, як відрізала: “Будеш бачитися із сином лише в присутності Світлани”. Додому Світлана приїжджала в суботу, в обід. А в неділю, в обідню пору, від’їжджала назад. Виділила йому на побачення дві суботні години. Артур в її присутності капризував, плакав, а коли Володя попросив відпустити сина до своїх батьків, Світлана категорично відмовила. “Я – мати, як вирішу, так і буде”, сказала зверхньо. Вона розцвіла, приїжджала весела, напарфумлена. Краєм вуха Володя чув, що романсує з викладачем. Та не це боліло. Боліла душа за сина, який при живих батьках ріс сиротою.
…Зачувши з-надвору голос тата, Артур вистрибом побіг вдягати курточку. “Роздягайся негайно, почала стягати з нього верхній одяг бабуся, ти нікуди не підеш”. По щоках хлопчика покотилися гарячі сльози.
Валентина БЛУДОВА.