Українська жінка, берегиня роду! Від безнадії, в хвилину розпачу, без підтримки найріднішої людини, подалася геть з країни. Щоби родині було легше. Хтось і справді до чогось доробився, а хтось втратив і те, що мав.
– Ну, нарешті застав вас вдома! – замість привітання мовив Джорджо, наш сусід. – А то думав, що вже назовсім переселилися до свого Львова.
Поки чоловіки обмінювалися новинами, обговорювали останні події в світі і критикували владу, що хоче розмістити в Італії ядерні реактори АЕС, я встигла попрасувати всю білизну, приготувати десерт. Подаючи до столу каву, приєдналася до чоловіків. А Джорджо раптом змінив тему розмови:
«Для матері дружини ми найняли доглядальницю. Вона українка. Хороша жінка. Тільки дуже нещасна».
І так слово за словом, плутаючи від хвилювання імена родичів Катерини (їхньої доглядальниці), розповів італієць сумну історію з життя колись щасливої української родини.
Катерина приїхала до Італії десять років тому разом із сестрою Софією. Мріяли жінки про нове красиве житло, бо їхні оселі вже згорбилися під вагою років. Важко працювали, не одного господаря поміняли, але таки домоглися свого: Софія купила синові велику квартиру в місті, а Катеринин чоловік закінчував будувати хату. У квітні минулого року померла бабця, у якої працювала Софія. «Може, то вже знак, що досить бути в наймах, – подумала Софія. – Все, їду додому. Додому!»
Катерина в свої 63 роки, мабуть, вперше позаздрила сестрі, бо та їде додому назовсім.
Але через тиждень Софія вже стояла перед приголомшеною Катериною і просила у Джорджо дозволу ночувати у його домі, допоки не знайде нової роботи. Софія замкнулась у кімнаті, не хотіла нікого бачити. Видно було, як вона страждає. А ввечері, розчулена увагою і турботою зовсім чужих їй людей, простогнала: «Бідна я, бідна! Нема в мене дому. Нема родини. Чоловік із сином продали квартиру, яку я купила. Син подався кудись з грішми, а чоловік в старій хаті разом з дружкамип’яницями гуляє…»
Джорджо знайшов для Софії роботу. Та бідолашна на очах танула, марніла. У серпневу спекотну ніч зупинилося її серце, мабуть, не могло більше опиратися тягару від болю зраненої душі. Катерина просила Джорджо, щоб він поховав тіло її сестри тут, в Італії.
У Местрах, під гранітною плитою спочиває українська жінка, мати, дружина. На плиті лише напис: «Sofia 19502010». Хтось іноді покладе живу квітку.
Ми довго мовчали, не сміючи глянути один одному в очі. Наче це ми винні у цьому великому горі.
Джорджо вже хотів іти. Та, подумавши про щось, знову присів біля столу. «Знаєте, мабуть, ця родина кимось проклята,– мовив він. – Бо така сама доля чекає і Катерину». І вже зовсім тихо розповів їхню історію до кінця. Сказав, що Катерина на Новий рік поїхала додому. Мала місяць відпустки, але повернулась через два тижні. Впала з чемоданом на порозі і заголосила: «Не гоніть мене від себе, не хочу вашої зарплати. Лише дожити хочу у вашій родині…»
– Ну, і що ти вирішив?
– А що, хай живе, бідолашна. Бо куди ж їй іти, чоловік вигнав з дому, ще й обізвав повією. А нам вона за сестру буде!
Я вперше відчула сором за мужчин своєї нації. За тих, хто при владі, бо душать, душать народ і гонять з хати. І за тих, хто обирає таку владу, продаючись за пляшку горілки чи кілограм гречки…
І допоки жінки будуть залишати домівки, шукаючи заробітку для родини на чужині, прокляття буде висіти над Україною.
Ганна РОСОЛЮК, м. Сокаль.