Кажуть, на схилі віку в людини два життя – одне наяву, а інше наче уві сні. І бринить воно невимовним болем, бо таке не забувається. Для Марії Петрощук (дівоче прізвище Кушпета) ці спогади особливі. Два старші брати, Григорій та Ярослав, на псевдо «Кривоніс» та «Карпенко», загинули у лавах УПА, наймолодший Данило був засуджений на 25 років, з яких відбув сім.
Ще п’ять двоюрідних братів з роду Кушпетів загинули у визвольних повстанських боях. Марія жалкує лишень, що не залишили по собі нащадків, бо були неодружені. А от своє жіноче щастя провідниця ОУН на псевдо «Галичанка» теж віднайшла у таборі.
Про це наша розмова із Марією Яківною ПЕТРОЩУК. Родом із Гаїв Старобрідських, що на Бродівщині, «Галичанка» добре пам’ятає події тих буремних років боротьби за незалежність України.
«…Чому нам роблять таку кривду, а ми мовчимо?»
– Родина в нас була велика, – згадує Марія, – шестеро нас було в батьків. Останній раз ми всі разом були на Святвечір. То був 1939 рік, відтоді ми ніколи більше всі не збирались. Мені було 14 років, і я добре пам’ятаю події тих днів. До 4го класу я навчалась в українській школі, а потім в польській. Пригадую, як грали ми, малі діти, у відбиванку, то польки сварились з нами, що говоримо українською. А ми перечили, мовляв, то наша земля, то все є наше, – згадує з усмішкою Марія. На моє запитання, коли маленька Марічка врештірешт збагнула суть націоналістичних ідей та поглядів, сповідування яких у ті роки могло коштувати життя, сивочола жінка відповіла:
– Я пам’ятаю один випадок, то було в 32му році, коли йшов процес над Василем Біласом і Дмитром Данилишиним, членами ОУН. Їх тоді зловили в Городку. Поляки називали їх злочинцями, а вони, пригадую, стали під хрестом на пагорбі і закликали українців любити свій народ, відстоювати незалежність України. Люди тоді зрозуміли усю суть їхньої промови, бо це дійсно були наші люди, Герої України. Тоді розпочався дуже гучний процес над ними! А потім тато дізнався, що їм було винесено страшний вирок, засуджено на смерть через повішення! Ми бачили їх світлини, які то гарні хлопці були! Мені тоді було 8 років, і я не могла збагнути, за що ж їх мають повісити? Наче щось у свідомості перевернулось, з'явилось обурення в серці! Мені хотілось протестувати, і я пішла наступного дня до школи з думками, що б такого зробити полякам, аби вони відчули, що роблять нам кривду! Якраз тоді співали польський гімн, всі встали, а я сиділа. За це вчителька поставила мене в куток. Коли вдруге таке повторилось, вона мене попередила, що викличе батьків. Вона не була затята полька, а я добре вчилась, але у моїй душі був такий протест! Коли прийшла додому, про все розповіла батькові. Тато сказав, що вороги нас кривдять, гноблять, але ми мусимо якось протистояти тому. Відтоді я наче подорослішала, але в думках було одне: чому нам роблять таку кривду, а ми мовчимо? І от коли тільки підросла, відразу вступила в лави ОУН. Було мені тоді 17 років. Мала кілька псевдо, спочатку була «Луна», потім «Зірка», а потім «Галичанка».
– А в чому полягала ваша діяльність? – із запитанням вдивляюсь у старенькі очі та уявляю себе провідницею УПА. Чи вистачило би мені духу свідомо пройти такі випробування? Марія Яківна продовжує свою оповідь:
– Моя товаришка Леся, що приймала мене в ОУН, спостерігала за мною майже рік, бо туди приймали людей, ідеально вишколених щодо національних ідей. Коли Леся запропонувала вступити, я відразу погодилась. Ніяких формальностей у вступі тоді не було, бо це відбувалось таємно. Нічого не знали зайвого, ми навіть одна другу не знали. Я пізніше лише знала своїх підлеглих. Основна наша робота на той час була освітянська. Ми мали дбати про те, щоб населення було національно свідоме, а до того нас зобов’язував Декалог націоналіста, тих 10 заповідей та інші приписи, за якими мали жити та працювати. «Здобудеш Українську Державу або загинеш в боротьбі за Неї» – так треба було жити. Окрім того були санітарні курси, вишколи, на станицях бинти робили, стерилізували, різали, готували перев’язочний медичний матеріал. Навіть в’язали светри для повстанців, то був 1942 рік. Пізніше мене призначили підрайонною, вже мала 10 сіл. В липні 44го мене поставили районною, і під моєю опікою було вже 20 сіл.
«Дитино, не сумуй, через три дні ти будеш на волі!»
Перший раз Марію заарештували навесні 1944 року, коли знайшли підпільну літературу. Впізнала дівчину по фотографії односельчанка, яку хитрістю змусили виказати підпільницю ОУН. Зі сльозами на очах пані Марія згадує, як погнали її на Волинь. Зустрівши односельця в тих краях, у селі Ситному, бідолашна зраділа, бо хлопець пообіцяв, що передасть звістку про неї батькам. А вже наступного дня за дверима стодоли було чутно голосіння мами. Вона плакала і просила вартового показати свою дитину, а у відповідь почула: «Твоя дочь нє плачєт, она молитса! Нє плачь, мамаша!»
– Я чула ту розмову, мама дуже плакала, а пізніше все затихло, і я подумала, що вона пішла. Не спала тоді всю ніч на тій соломі, лежала і думала, а то був Великодній четвер, починались страсті Христові. Ісус страшні муки терпів, а що зі мною буде?
Наче перенеслася в інший світ. І коли я заплющила очі, то побачила світло, а в тому світлі Мати Божа, в такій зоряній білій одежі, промовляє до мене: «Дитино, не сумуй, через три дні ти будеш на волі!» Я відкрила очі, і видіння зникло, все те саме – наглядач, блимає каганець, чоловіки сплять, а в серці відразу запалав вогник надії, що я буду жити, що мене не вб'ють, бо Мати Божа мені про це сказала. В п’ятницю зранку нас знову погнали дорогою. І так ми йшли аж до суботи, лише ввечері дійшли до Луцька, в село Сирники. Десь сто кілометрів ми подолали за той час. Я вже сили не мала йти, тому мене пожаліли і кинули на підводу, – розчулено згадує Марія Яківна.
Наступного ранку змучену дівчину викликали до слідчого і висунули звинувачення у переховуванні підпільної літератури. Сивочолий майор, що стояв на порозі, начебто кудись поспішав і враз із розумінням глянув на тендітне жіноче створіння, підійшов до стола, взяв папірець та промовив: «Маріє, я тебе на свою душу не хочу брати! Я тобі даю довідку, як ти будеш добиратись, не знаю, але йди!»
– Що він мав зі мною зробити? Звичайно, вбити! Але що ж йому, енкаведисту, сказало те провидіння? Певно, просвітила його розум Матінка Божа! Я не повірила своїм очам, вибігла з тим папірцем на двір і кинулась в обійми до однієї доброї жінки! Зав'язала вона на дорогу вузликом харчі для мене, перехрестила, на тому і попрощались. І я пішла, хтось мене підвозив, трохи сама йшла, а спати просилась у хату, і мене приймали. Люди раніше добріші були, – з сумом зауважує Марія Яківна. Коли Марічка повернулась додому, раділи усі, особливо мама, яка у Великодні дні «хрестом» у церкві лежала, плакала та просила Ісуса, щоб повернув доньку живою. Потім була довгоочікувана зустріч з братом-повстанцем, який подумки поховав сестру. Але надто короткі були ці миті побачень, щоб набутись разом, про все поговорити. Якось над ранок брат, з ще одним повстанцем, пішов і більше не повернувся…
Не судилось Марії довго бути на волі після весняного арешту. На свято Введення, 4 грудня 1944 року, було жорстоко вбито надрайонову провідницю Лесю Граб, а групу дівчат заарештували та повезли у Підкамінь. Потім провідниць ОУН без суду спровадили у Воркуту, бо жодна з них не дала зізнань.
– Ми одна одній поклялись, що не скажемо нічого, хоч би мали навіть загинути. Наші хлопці тоді злякались за нас, що видамо їх, бо кожна з нас щось знала, ми ж мали зв’язки з повстанцями, переносили їм пошту, – згадує «Галичанка». – Нас вивезли на Воркуту незасудженими, і ще два роки були незасуджені, даремно сиділи, бо не було доведено нашої провини. Там були наші хлопці вже засуджені, а ми – ні, але хто тоді на це зважав? Пізніше нас звільнили, коли відокремлювали «битовиків» від політичних в'язнів. Коли приїхала 1947 року додому, вже не застала ні мами, ні братів…
Після дворічного заслання, невтомна «Галичанка» через місяць по приїзді вже мала зв’язки з УПА. Але одного дня, прямуючи із церкви додому, Марія так і не повернулась у рідну домівку. Сталінські кати, виявивши в околицях села криївку, зробили обшук і в батьківській хаті Кушпетів. З того часу «Галичанка» перейшла у глибоке підпілля. Знаючи про це, сталінські опричники слали Маріїному батькові повідомлення, щоб донька негайно з'явилась у відповідні органи. Вихід був один – нелегально перебратись на Волинь, але провідницю ОУН і там вистежили. В 1949 році Марії Петрощук дали новий термін – 25 років! Так «Галичанка» потрапила у Кінгір (від авт.: Сьогодні Кенгір – мікрорайон міста Джезказган у карагандинській області Казахстану. В 1950х роках це було селище на річці Каракінгір, управління шістьма навколишніми концтаборами, розміщеними в радіусі 75 кілометрів. 1954 року понад 20 тисяч вічно голодних каторжан, більшість з яких політичні в’язні, видобували тут виснажливою працею мідну й марганцеву руду та споруджували об’єкти промислового і громадського призначення).
«Ми світа Божого не бачили!..»
Сім років заслання у казахстанському Кінгірі закарбувались Марії нелюдськими стражданнями та страйком. За участь у повстанні 1954 року провідниця ОУН отримала рік закритої тюрми.
– Ми світа Божого не бачили! Ми не мали права навіть написати нашим рідним, – продовжує розповідь сердешна жінка. – Пригадую, як ми вийшли за зону Кінгіру, і оперуповноважена прийшла з лікарем, а я була поранена в ногу, бо ж вони стріляли в нас. Мені пощастило залишитись живою під час страйку, інша дівчина під гусениці танка попала, а я перебігла, лише поранили мені ракетницею ногу. Лікар Райкін, я і досі пам'ятаю його прізвище, наполягав на тому, щоб мене не відправляли в тюрму, але оперуповноважена сказала, що «ейо там вилєчат». То було щось страшне, ніхто не порахує, скільки народу погинуло! В тюрмі не дозволяли нам ні читати, ні писати. Там всі були політичні в’язні. До речі, там ми зустріли дівчат з Норильського страйку (від авт: захищаючи «Кенгірську повстанську республіку», за історичними даними, загинуло понад 700 її громадян. Причому багатьох із них добивали після того, як вони падали пораненими).
Далі було заслання у Мордовію. Як згадує Марія, політичних ув'язнених довго не тримали на одному місці, дватри місяці, і далі перевозили у всі можливі табори. Тодішнє «сталінське» керівництво боялось нового страйку. За час таких мандрів у «Галичанки» зав’язались знайомства з багатьма цікавими людьми. В 1956 році незламну жінку було звільнено на поруки батька. А політичне клеймо «позбавлена прав людини» довелось впродовж п’яти років відбувати у Кемерові. Там Марія Яківна влаштувалась на роботу у поліклініку. Але час, проведений на засланні, пам'ять відтворює щоразу, коли йдеться про долю незалежності України:
– Найтяжчі роботи у таборі були для політв’язнів, але я відмовлялась від такої роботи. Як тільки нас привезли в Кінгір, відразу повели у кам’яний кар’єр. Дали мені лом, що несила було піднести, і молот. А я була така виснажена, що не могла підняти ні того лома, ні молотка. Тому відразу відмовилась від непосильної праці. Тоді мене відразу на 5 діб в карцер, а потім знову за відмову – на 5 днів на холодний бетон! Це було таке страшне покарання! На добу давали горнятко окропу та 300 грамів хліба. Але ми допомагали одна одній. Там був такий дріт, який охороняв черговий, заборонена зона, через яку дівчата пролазили, а в кожному карцері була маленька дірка, і можна було кусочок хліба кинути чи трошки цукру. Як тількино я сіла, дівчата мене почали підтримувати. Не раз таке було, що і самі дівчата попадались на «гарячому» і потрапляли в карцер, але все одно допомагали одна одній.
Коли виснажена провідниця ОУН повернулась із карцеру, їй знову запропонували роботу в каменеломні. Відчайдушна дівчина дала згоду лише на посильну роботу, мовляв, хочу повернутись додому живою, а не лишити своє здоров'я тут.
– Були такі хлопці на тих вишках, що плакали над нами, так їм шкода було нас! По черзі отак бувало стоїмо біля тих траншей, друга піде десь подрімає, там були різні закамарки, де можна було сховатись. Зимою там була сушка, де сушили дошки, а ми на ті дошки заберемося, передрімаємо, бо дуже було зимно. Ухитрялись всяко, щоб не віддати своє здоров'я тій роботі, – згадує пані Марія.
Важкі часи були… Уповні нам їх не збагнути сьогодні, хіба за такими спогадами очевидців, живих свідків історії України, яка навіть за колючим дротом табору підтримувалась святковими сходинами. Марія зі щемом у серці пригадує, як приїхавши на шостий табірний пункт, вони з ідейними подругами влаштували святкування Листопадового чину. Біля одного з бараків дівчата поставили варту, бо ж сорок дівчат таємно у ньому тоді проголошували Декалог націоналіста і згадували своїх Героїв, підбадьорюючи одна одну промовами. Не дай Боже, тоді було видати себе!
– Ми були такі щасливі, що нам вдалось це зробити, ми навіть знімок маємо на пам'ять! То було дуже цікаво! З нами тоді працювали вільні люди, вони до нас дуже гарно ставилися, тому була така можливість сфотографуватись. Моя історія перебування у таборах, о, Мати Божа, то ціла книжка! От чому я зараз хочу дописати книжку, – зізнається Марія Яківна.
І наостанку…
У цих тремтливих спогадах найбільш зворушливою, як на мене, виглядає історія кохання в таборових стінах. Свою долю, Івана Петрощука, Марія зустріла на засланні у Воркуті ще 45го. За участь в організації «Заполярні Соколи України» 1952 року чоловік отримав смертний вирок. По смерті Сталіна смертну кару замінили на 25 років, з яких 12 було проведено за ґратами! Про життя смертника, який кілька місяців чекав на виконання вироку, жінка знає зі слів чоловіка. Уявімо, на які пекельні муки був приречений в’язень, позбавлений спілкування зі світом, що спав у власній труні, очікуючи смертного вироку. В голові роїлись думки, що віддасть Богові душу, не залишивши по собі нічого. Напевно, у такі миті відчаю у думках і з'являвся світлий образ подруги «Галичанки». За дивних обставин Іванові через спільного таборового друга Михайла Сороку таки вдалось налагодити зв'язок з Марією, яка на той час була звільнена. В листі чоловік просив дівчину приїхати. В це важко повірити, молодим парубком потрапивши у в’язницю, Іван Петрощук 24 роки поспіль провів у тенетах сталінського дроту! Так здобувалась незалежність України! Отримавши благословення від батька, 1959 року Марія та Іван в таборових стінах поєднали свої серця в прагненні створити сім'ю та стати опорою одне одному. А згодом, через шість років, люди, що пройшли крізь пекельні муки «совєтської» катівні, загартовані національною ідеєю, змогли бути разом, не розлучаючись ні на мить. «Мрія про таку Україну, за яку боролись усе життя, і сьогодні не залишає нас. Це мета нашого життя», – завершує спомин Марія Яківна Петрощук. СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
Ірина СЛАВЧАНИК.