Мої батьки – Михайло та Катерина Царинські – з багатодітною родиною жили у мальовничому гірському селі Буковець Ліськовського повіту, що неподалік міста Турки. Коли Друга cвітова війна закінчилася, дві сусідні держави – Польща і СРСР – взялися впорядковувати свої кордони. Вони підписали польсько-радянську угоду про виселення українського населення з території Польщі та польських громадян з території СРСР. Так розпочалася друга хвиля виселення бойків зі своїх земель. Новий кордон поділив села верхів'їв Сяну.
Таким чином Буковець і Тарнава Нижня опинилися цілком у складі Польщі, Тарнава Верхня і Дидьова – у складі СРСР. Решту сіл розділили між двома державами. Переселенню вглиб підлягали всі жителі Буковця і Тарнави Нижньої, а також лівобережна частина сіл Дзвиняч, Гірське, Соколики, Лікоть, Бенева.
8 червня 1946-го у моє рідне село Буковець прийшли польські військові підрозділи й оточили поселення. Вони наказали місцевим жителям упродовж 12-24 годин зібратися для виселення на майдані біля церкви. Після чого чоловіки, жінки, діти з майном і пожитками, худобою, на фірах та пішки, їхали та йшли на станцію в село Сянки. Потім нас у товарних вагонах кілька тижнів везли на "відновлені території". Ніхто з буковенців і не думав, що навіки покидає рідну землю. Мені тоді було лише сім років. Коли нас виселяли – плакали і дорослі, і діти. Лякали невизначеність та чужина.
Разом з нашою родиною, де було п'ятеро дітей, жили ще стрийко Петро з сім'єю та неодружені батькові брати – Микола й Андрій. Тож всього у хаті мешкало 16 осіб. Дядько Микола закінчив сім класів і працював секретарем у сільській раді. А наймолодший брат батька, Андрій, вступив до лав УПА, часто приходив додому. Пам'ятаю, як він ховав кріса за шафою, щоб ми, діти, не бачили зброї.
Вивезли нас у Станіславську область (нині Івано-Франківська), Калуський район, село Зелений Яр. Це колишня німецька колонія. Практично, на її місці було лише поле, а на згарищі – жодної хати, крім костелу. Нас залишили просто неба. Держава виділила переселенцям по шматку землі і безкоштовно – ліс, щоб могли побудувати для себе житло. Та у нас не було ні коней, ні реманенту. Тож поля змушені були віддати в оренду селянам з сусідніх сіл. Восени вони з нами поділились врожаєм. На зиму нас розселили по хатах у селі Новиця, а вже влітку родини перебралися у власні хати, які побудували. Буковенці допомагали один одному: їздили по ліс, розпускали його на дошки та крокви, зводили оселі. Батько також побудував хату, але викінчив лише дві кімнати. Згодом у другій половині будинку колгосп зробив контору. Тож над нашим будинком висів червоний прапор, щоб всі знали, що у селі є радянська влада.
Село Зелений Яр – близько Старого Угринова, звідки родом Степан Бандера. Тож не дивно, що серед місцевого населення було багато симпатиків Української Повстанської Армії. Підтримували її, давали провіант, переховували вояків. Навіть до нас, переселенців, вони приходили, і батьки їх годували та приймали на нічліг. Якось ми прокинулися вранці і побачили над хатою замість червоного прапора синьо-жовтий. Хтось одразу доповів до району. Це було "чепе". За годину в село наїхало два десятки енкаведистів. Вони автоматною чергою зрешетили прапор, впав і держак. Того ж дня батька викликали в НКВД, розпитували чи він не бачив нічого вночі, допитувалися, хто міг вчепити прапор на хаті. Кликали й маму та сусідів, але ті стояли на своєму: мовляв, нічого не бачили. Хата була під соломою, тож боялися, щоб не пустили “червоного півня” і ми не залишилися проти неба. Ще не раз вранці знаходили на землі розірвані плакати з портретом Сталіна та інші агітки. Але більше батьків на допити не кликали. А вечорами й надалі приходили упівці. Вони про щось говорили з батьком під час вечері. Коли я просинався вранці, їх вже не було. У цьому селі ми прожили до 1951-го. Майже повністю його відбудували, і ми думали, що на тому наші поневіряння закінчилися. Та намарно сподівалися.
Польським воякам та радянським солдатам збройний опір чинила УПА, яка в той час була єдиною силою, що стала на захист українців. Її опір був настільки сильним, що вирішили провести каральну операцію "Вісла", спрямовану як проти УПА, так і проти українського населення, яке ще залишалося на своїх землях.
Невдовзі 50 родин з села Буковець, які осіли у Зеленому Ярі, примусово знову переселили – в Дібровку Забузького району Львівської області. Село було напівспалене. Треба було все починати з нуля. Дорослі – у розпачі. Жіноцтво голосило, бо не знали, за що мають таку кару, чому їх так не любить радянська влада. Та сльозами горю не зарадиш. Минали роки. Переселенці повільно приживалися на чужій землі, будували хати.
Більше нас не чіпали. Тож майже 50 родин з Буковця пустили своє коріння в цьому селі. Проте старше покоління завжди жило надією, що коли-небудь зможе побувати на землі своїх прадідів і вклонитися їх праху, дарма, що ця територія відійшла до Республіки Польща. І так сталося. Та до цього часу дожили не всі.
Плекав таку надію і я. Проте, заки мрія здійснилася, минуло довгих 67 років. Допоміг мені у реалізації задуму колишній односельчанин, а нині доцент Львівського державного національного університету імені Івана Франка Володимир Шушняк. Він познайомив мене з паном Томашем Вініцьким, котрий працює в Бещадському національному парку, що входить до Міжнародного біосферного резервату "Східні Карпати". Нині його територія нагадує про трагічні події примусового переселення українців-горян. До 1946 року тут були села Сянки, Беньова, Буковець, Соколіки Гірські, Верхня Тарнава, Нижня Тарнава, Гірський Дзвіняч, Лікоть, Дидьова, Журавин, у яких проживало близько 10000 мешканців. Жителів цих сіл 8 червня 1946 року вигнали з їх домівок і переселили у різні регіони УРСР. А їхні будинки в гірських селах спалили…
Я отримав закордонний паспорт, і з сином Володимиром та двома невістками – Ольгою й Ганною, та Тетяною Васьків поїхав у Польщу до Томаша Вініцького.
Тут ми побували у містечку Нижні Устрики, у краєзнавчому музеї, де є багато експонатів, які характеризують фауну та флору Карпат, а також культурну спадщину цих теренів. Екскурсовод супроводжував нас до колишнього села Буковець, яке високо в горах. Пам'ятаю, що мої батьки ходили на базар у Турку. У селі були садок, школа, панський тартак (пилорама), завод, який виробляв поташ. Через село йшла вузькоколійка Буковець-Сянки, по якій возили ліс. Дорогою я пригадав: батьківська хата стояла неподалік церкви, до якої ми ходили через цвинтар, а на подвір'ї росла стара модрина, стояла криниця з журавлем, у загороді була пасіка… Неподалік нашої хати, у читальні, розташовувався гарнізон, де свого часу квартирували мадяри, потім німці, а наостанку – совєти. Пригадую, як німці глушили рибу в річці Галич. Велику форель, яку ми називали пструг, забирали собі, а меншу – залишали на березі. Ми її збирали і несли додому. Тоді у голодні воєнні роки це було, наче скарб.
Сплив у пам'яті інший епізод, як у 1944-му в село прийшли радянські війська. Совєтські солдати-радисти намагалися відрегулювати рацію, але нічого не виходило. Тоді один з них взяв кабель і закинув його на модрину. Ми, дітлахи, були до всього цікаві, тож слухали радіо та музику. Це було чимось дивним. Тож примостилися біля рації у хаті, де декілька солдатів голилися. Невдовзі котрийсь приніс курку, яка ще теліпалася, і наказав мамі: "Мать, свари суп". Мама поскубала курку, розібрала тушку та кинула варитись. Враз по радіо попередили про артобстріл. Тоді ми не знали, що це значить. Проте хтось із солдатів наказав утікати і сховатися, бо зараз будуть бомбити. Невдовзі почалася канонада. Ми побігли у сховок у гори. У цій ніші наша родина завжди ховалася, коли йшов фронт чи тривали облави НКВД. Після артобстрілу повернулися додому. Від побаченого оніміли: снаряд влучив у кухню. Навколо були змішані зі землею шматки курячого м'яса… Не стало й журавля над криницею, порозкидало вулики.
…Через 67 років я їхав у машині знайомою з дитинства дорогою до рідного села. Серце, здавалось, ось-ось вистрибне. Яка тут краса! Проте навколо ні душі, бо нині ця прикордонна територія є національним парком. Чомусь був упевнений, що знайду свою хату. Спершу попросив екскурсовода відвести нас на цвинтар, де поховані дідунь і бабуня. Яким було здивування, коли побачив обгороджене кладовище. Тут стояв лише один хрест, на якому напис: "1906 рік". Збоку лежали заготовки на пам'ятники. Опісля перейшли по кладці гірську річку Галич, яка ділила наше село.
Зупинилися ми й на місці, де стояла церква, яку спалили поляки, коли нас вивозили. Тут нині височать три хрести. На першому викарбовано рік встановлення храму – 1910, на другому – 1946 (тоді спалили церкву та село), і на третьому – червень 2013 (рік відкриття заповідника). Звідси було видно одиноку модрину, яка височіла між молодими смереками. Стояла вона напівсуха, з відрізаним чубком. Здавалося, чекала на мене, щоб востаннє прощально помахати гіллям, ніби знала, що вона -мій орієнтир, надія відшукати батьківську хату. Скільки разів ця модрина приходила до мене уві сні. Зупинився на цьому місці, помолився і відчув велике полегшення. Я стояв на батьківській землі, і думав, які щасливі були б мої батьки, якби побували тут. Хоч нині на місці села – голе поле, яке заросло різнотрав'ям. На жаль, не судилося… Набрав у торбинку землі з рідного краю, де народився, щоб привезти її на гріб батьків. І заповів синові, щоб і мені її грудочку поклав у домовину. Показав також синові й невісткам нішу, де ми ховалися в горах, напився води з криниці, яку викопав ще мій прадід… Його називали Луцем, він був справедливим чоловіком, через що й громада нераз обирала його війтом.
…Ходив стежками дитинства, і так було легко на душі. Але в голові роїлися сумні думки, бо не з власної волі ми залишили свою етнічну землю. Нас вирвали з неї і кинули напризволяще. Скільки родин поруйнували, скільки сіл стерли на порох, скільки людей винищили. І заради чого?! Ніхто не скаже, та й чи легше від цього стане на серці переселенцям. Адже минулого вже не вернеш, треба жити теперішнім. Нині я щиро вдячний пану Томашу Вініцькому, який допоміг мені побувати на малій батьківщині. Та хотів би, щоб усі мої колишні односельчани з Буковця могли поїхати з дітьми та внуками на місце спаленого села, щоб показати, де їхнє коріння.
Юрій ЦАРИНСЬКИЙ,
житель с. Угринів.
Фото Тетяни Васьків.