(Олена Теліга)
Нація – містичне тіло, в якому живуть її герої навіть тоді, коли фізично перестають існувати. Згинули Петлюра і Коновалець, а з їхньої крови і самопожертви виросла могутня УПА, виріс Чупринка і Бандера. А з крови і героїзму останніх – виростає нове покоління, бо «живі, мертві й ненароджені» – це єдине в ідеї нації. Це лише перехід з реального, живого, матеріального, з однієї частини істоти нації в другу – в містичне тіло, живуче в ідеї, бо нація живе, падає і відновляється не тільки завдяки живим, а передусім завдяки тим, що дали за неї своє життя і смертю смерть побороли…
Є люди, які своїми духовними параметрами долають і рамки своєї епохи, і межі життя. Смерть не зупиняє їх впливу, вони залишаються необхідними нації і після смерті. І тоді говоримо про безсмертя. Таким був, є і буде Степан Бандера. Він витворив якісно новий – політично свідомий, активний і жертовний – тип українцягромадянина і сам був його ідеальним уособленням: служити не особам, а Україні, не урядам, а українській незалежній державі, боротися не за мандати і посади, а за Ідею – за свободу і державність нації.
Феноменальною є Людина, що змогла дати назву цілому народові – бандерівці. Ймовірно, прізвище роду запрограмувало його Долю і стало знаком Свободи і Незалежности поневолених українців. Зокрема, італійське слово banda означає «корогва, прапор». Справді, сам Бандера став прапором змагань за свободу українців. І досі символ цього прапора затьмарює декому розум…
Нещадна, але одухотворена боротьба з трьома окупаційними режимами – польським, німецьким, московським – перетворила Його на сакрамент любови і ненависти. Тільки героїчні особистості здатні викликати таку високу напругу полярних почуттів. Де полярність – там життя. Де позиція – там опозиція. У цьому сутність життя як творення і смерти як забуття і вічности. Він своїм мисленням і чином перетворив власну наглу смерть у життя його народу як нації.
Народився Степан Бандера 1 січня 1909 року у селі Старий Угринів, тепер Калуського району ІваноФранківської області, у сім’ї грекокатолицького священика. Дитячі роки Степана минули під впливом подій Першої світової війни, національновизвольної боротьби 1917-1920 рр. та початкової діяльності Української військової організації (УВО). Малого Стефка родичі й сусіди характеризували як дуже наполегливого і цілеспрямованого: хоч би що собі задумав чи вбив у голову – так і зробить. Його не можна було переконати чи на інший бік перетягнути. Він не любив спокою, був дуже веселий і компанійський хлопець. Дитячі роки навряд чи могли б сприяти розвитку малого Бандери – у зв’язку з війною школа була зачинена, а вчитель – мобілізований на фронт. До того ж, Степан мав погане здоров’я – хворів на ревматизм суглобів, через що часто втрачав можливість ходити. А все ж, сила волі юного Бендери не може не вражати. У вересні 1914 року Степан Бандера успішно склав вступні іспити й почав навчання в Стрийській гімназії. Вступивши до гімназії, як пізніше писав у біографії: «почавши від четвертої гімназійної кляси, я давав лекції іншим учням і тим способом заробляв на власні видатки».
Бандера був амбітною людиною, ставив перед собою тільки надзавдання та й з дитинства готував себе до великої місії. Ще чотиринадцятирічним Степан, довідавшись про завдані поляками тортури Ользі Басараб – членкині УВО, – застосовував їх до себе: заганяв під нігті голки; бичував свої плечі військовим ремінним поясом із залізною пряжкою; затискав до крови пальці, вклавши їх між двері і одвірки; припікав руки до скла нафтової лампи і навіть збирав з долівки розлиту зупу, приповідаючи: «Їж, Степане, бо і таку юшку може ще доведеться тобі колись їсти…».
Гімназійний товариш С. Бандери Ярослав Рак так описував його: «Ми не раз мали нагоду бачити цього юнака, як ставав в обороні покривдженого товариша чи друга. У нас розвився респект (повага) до нього, а в професорів пошанівок. Кожний крок, що його передумував наш друг, був завершений, на дешеву емоцію він не йшов».
Бандера дуже добре грав у баскетбол (був «ліворукий плеймейкер»), відзначався при низькому зрості (159 см) феноменальною стрибучістю. Також він успішно грав у шахи, влаштовуючи симулянтку – гру одночасно на кількох шахівницях. Його улюбленим спортом була гімнастика: він міг на одній руці три рази вижиматися на турніку.
Склавши 1927 року іспит зрілості, Бандера повернувся до батька в Старий Угринів, де займався домашнім господарством.
В цей період юний Бандера в 1927 році створює в селі товариство «Луг». Із членами товариства він проводив заняття з фізкультури і протипожежної безпеки, а також був одним із засновників місцевої кооперативи. За спогадами Осипа Базюка польська поліція хотіла навіть арештувати Степана та отця Андрія, вважаючи, що під прикриттям «Лугу» проводився військовий вишкіл: «Коли польська поліція прийшла арештувати його, селяни збіглися, били в дзвони, обступили дім і кричали: «Ми вам Стефка не дамо!».
Односельці з вдячністю згадували культурноосвітню роботу Степана в їхньому селі.
Через важку хворобу (ревматизм колінних суглобів) його протягом двох років не приймали до «Пласту». Лише завдяки надзвичайним зусиллям, перемагаючи біль, і склав необхідні для вступу фізичні вправи. 1 жовтня 1922 року Бандеру зарахували до гуртка «Вовки» П’ятого пластового куреня імені князя Ярослава Осьмомисла. А ще через рік він стане членом й одним із провідників підпільної гімназійної організації середньошкільників. Саме в «Пласті» Бандера отримує перший псевдонім – «Баба».
У грудні 1928 року Степан Бандера був уперше заарештований польською поліцією в с. Старий Угринів за антидержавну діяльність (організування в м. Калуш листопадових святманіфестацій у 10ту річницю створення ЗУНР 1918 р.) та 2024 грудня перебував у Станіславській тюрмі. У 19281934 рр. Степан Бандера навчався на агрономічному відділі Львівської політехніки.
Близький друг Григор Мельник так характеризував Бандерустудента: «Степан переплітав всякі дискусії доречними дотепами, деякими цитатами зі Святого Письма, висловами народної філософії чи з української літератури, переважно з поезії, і т. п. Це йому все добре вдавалося, бо мав він неабияку пам’ять. Таким був Степан серед товаришів, яких він уважав за характерних, ідейних і, як він це казав, надійних людей. Цілком інакше виглядало його відношення до людей, яких він уважав за безхарактерних, неідейних, або просто за звичайних «з’їдачів хліба». Про таких він висловлювався зневажливо: «Темний нарід! Ні читати, ні писати…»
Тарас СТАРОДУБ, політолог-міжнародник.
(Продовження буде).