Моїх батьків переселили на Сокальщину в село Войславичі, де я й народився у 1952 році. Тут минуло дитинство. Був цікавим та допитливим хлопцем. Тож нині маю що згадати. Якось разом з хлопцями вирішили спробувати закурити. Побачив, де батько кладе цигарки, і чекав слушної нагоди, коли дорослих не буде вдома. Коли мама з татом пішли на роботу, ми з сусідськими хлопцями, як змовники, підкралися до комина, й почали шукати цигарки. Яким було здивування, коли знайшли там складений жовто-синій стяг! Такого ми ще не бачили. Розгорнули його: посередині виблискував вишитий тризуб. Знамено нам сподобалося, і ми пішли з ним за село, де пасли худобу. Бавились у партизанів та йшли у наступ. Невдовзі почав падати дощ, і наш прапор намок. Ми вирішили його висушити і повісили на плоті. Звідкись узявся сусід, який був уже в літах. Він швидко згорнув його, став на нас кричати та наказав нікому не розповідати.
Однак тризуб мені сподобався і я його не раз малював на папері. Події з дитинства додали якогось особливого значення та таємничості. Ми хоч були ще дітьми, але знали, що тризуб дуже важливий для українців. Тому й малювали його. Якось, а це було у восьмому класі, я намалював тризуб на аркуші паперу на уроці. Заняття вів директор школи Іван Шевчук. Він побачив мій малюнок, довго розглядав його, накричав на мене і зателефонував у КДБ. Миттю приїхав капітан, а мене викликали у директорську. Спершу просто розпитували, де бачив цей знак, чи не збираються якісь люди у хаті. Я мовчав… Тоді кадебіст указкою став бити мене по руках та голові. Проте я не міг зрадити батька та матір, бо знав, чим це може обернутися для них. І далі мовчав. У школі мене протримали до вечора й відпустили, а батька через мене виключили з партії.
У 1973-му батько у розмові пригадав цей епізод з моєї юності. Тоді й розказав, що цей стяг вони привезли з собою з Рогатинського району, де мешкали на хуторі. У ті часи в кожній хаті був український прапор. Коли їх переселяли, він сховав його під сорочку та привіз на Сокальщину. Довго переховував з місця на місце. І не сподівався, що хтось з дітлахів знайде його за комином. Дітям нічого не казали, бо боялися, щоб не розповіли у школі чи на вулиці. Та я знайшов. Добре, що тоді ніхто не доніс. Бо ж в ті далекі часи можна було потрапити за грати. Скрізь були запроданці та кедебістські сексоти. Сусід пізно вночі постукав у двері і розповів, що бачив, а щоб у батька не було сумнівів, витягнув… стяг. Уже вдвох вони вирішили, що краще його закопати під деревом, щоб діти не знайшли знову. Бо ж може про це дізнатися й хтось із запроданців. Тоді біди наберешся. Так вони і зробили. Почувши татову розповідь, я захотів викопати стяг. Та у таємному місці вже нічого не знайшов…
Нині дивлюся, як зневажають український прапор, і болить душа, бо скільки крові за нього пролито, скільки людей віддали за нього життя чи ризикували ним, бо були справжніми українцями, справжніми патріотами, які жили з вірою у серці, що настане час і Україна буде незалежною.
Радянська влада нищила людей, які були патріотами та боролися за незалежну Україну. Прикро, що й нині, через 22 роки незалежності, українські патріоти мусять на майдані відстоювати незалежність та свободу, бо Україна – у небезпеці.
Любомир ЧЕРНІЄВСЬКИЙ,
житель м. Сокаль.