Зима… Мете снігом… Завиває… З північного заходу, що від ріки Солокії, снігу намело поверх стодоли. Цього лютневого дня Теодор на обійсті порався сам. Його дружина Текля ще з вечора не виходила з хати. Біля неї повитуха. Осьось має народитися дитина… їх третя дитина. Хто народиться – дівчинка, чи… знову хлопчик? Та хто б не народився, аби були здорові обоє: і мати, і дитина. За хвилю роздався дитячий крик і на Світ Божий появився хлопчик з великими синіми, як у батька, очима. Назвали синочка Іваном.
Ріс Івась допитливим. Усе його цікавило і в хаті, і на подвір’ї. Одного разу захотів Івась довідатись, у що взутий кінь… Адже Гнідий так цокає, ступаючи по камінцях, і залишає ямки, йдучи польовою дорогою. Тож тихенько підкрався до свого чотириногого товариша, щоб оглянути його «взуття». А кінь, тим часом, не сподіваючись такого дослідження, фиркнув ногою і… принесли до матері синочка із закровавленою голівкою. Здавалося не виживе дитина… Та з Божої волі Івась вижив, лише на голівці назавжди залишився слід від «поцілунку» Гнідого.
Минали роки і настав час віддавати Івася до школи. Батько відвіз сина до столиці, колись Белзького князівства. Будівля, де знаходилася школа, примикала до церкви Святого Миколая. Сьогодні – це руїни. Від будівлі залишилися лише стіни. Помістили Івася на стації у господарів, що мешкали поблизу школи. Тепер ця вулиця носить ім’я Маркіяна Шашкевича. Стація – це своєрідний гуртожиток, де школярі спали, вчили уроки, а господиня годувала їх стравами, приготовленими з харчів, привезених батьками. У молодших класах усі предмети вчив один учитель. Не знаючи його прізвища, назвемо його Каліграфом. Чому саме так? А тому, що всі ровесники Івася, а потім і молодші від нього років на двадцять, писали таким самим почерком, як і він. Почерк був чудовим. Кожна літера ніби викарбувана. Після смерті діда Івана листоноша принесла адресований йому лист, написаний, ніби його рукою. Як вдавалося Каліграфу добиватися такого результату? Адже почерк є складовою частиною характеру кожної людини. Та при уважному огляді листів відмінність у написаних літерах все ж таки була, хоч і незначна. А яких чудових віршів навчив Каліграф своїх учнів. У одному з них є такі слова: Кинь цю книжку… хай на шматки розлетиться, хай загубиться, хай пропаде. Ходімо бавитись, там так гарно: сонце світить, пташки співають, будемо бігати в тіні дерев… На це Івась відповів: «О, мій пане, хто змолоду не працює, гірко колись пошкодує!».
Після закінчення школи син повернувся додому і став допомагати батькам у господарстві. Розповідаючи своїм онукам про той час, дід Іван не раз наголошував на тому, як його мама господарювала на кухні. А було це так. Спочатку вона накладала у горщики усього, що потрібно було для приготування тої чи іншої страви, а потім запалювала під кухнею, заздалегідь принесені дрова. Це був перший урок, даний онукам, як берегти здоров’я, щадити час і паливо (дрова).
Історики пишуть, що кінець старого і початок нового сторіччя завжди супроводжується змінами. З острахом чекали змін і народи Австро-Угорської імперії. Якими будуть ці зміни? Хоч би були на добре. Зміни не забарилися. Лишень один вистріл пролунав у місті Сараєві… і вибухнула Перша світова війна. Усяка війна потребує вояків. Плакало і голосило жіноцтво села, прощаючись з рекрутами. Відпроваджували їх на фронт усім селом. Йшли далеко на захід, аж за Середню дорогу. Щоразу ближче і ближче доносилися звуки канонад. Все частіше і частіше приходили до села сумні вісті, що вже ніколи не повернеться додому чийсь син, брат, чоловік, батько… Довгі роки не було вістки ні від Івана, ні про Івана. Нелегко було Теодорові з Теклею, адже на початку війни на власному подвір’ї від кулі жандарма загинув їх син Василь.
Закінчилася війна. Розпалися довоєнні імперії, до яких входили і українські землі. На їх місці утворились окремі держави та нова імперія. Усі ці новоутворення знову прихопили українські землі. Івана нема… Нема і вісточки про нього. Йшов уже 1921 рік… Перед Зеленими святами Іван повернувся додому. Повернувся втомлений далекою дорогою і виснажений страшною хворобою, від якої помер не один борець за волю України. Повернувся з Вінниці, куди потрапив у безпам’ятстві після бою за Проскурів (нині Хмельницький), зморений тифом, що тоді косив молоді українські сили. Це був другий затяжний бій за життя. З Божої волі Іван виграв і його. Коли дочекався внуків, часто розповідав їм, як після російського полону, куди потрапив у роки Першої світової війни, українці збиралися у Білій Церкві, звідки вирушали на захист рідної землі від чужинецьких навал, що сунули з усіх боків на українські землі.
Про це і ви можете прочитати у спогадах Романа Дашкевича, які поміщені у книжці Ярослава Дашкевича «Олена Степанів і Роман Дашкевич». На жаль, не всі бої описав Роман Дашкевич. Та й чи міг він описати усі? Боїв було так багато, бо ж захищали кожну п’ять рідної землі… Багато було і жертв… Могилами засіяна Україна… Коли ж ми, їх внуки, пра і праправнуки поставимо на них хрести?… Коли відправимо одночасно Всеукраїнську панахиду за упокій їх душ? Коли? Полягли вони, та не здобули волі рідному краю. Не раз дорікали їм за це сини…
Молодий організм, тепло рідного дому, втіха, що живим повернувся з цього пекла, зробили своє: він швидко набрався сил і на чергових вечорницях освідчився внуці колишнього війта. На самі заручини до хати батьків нареченої прийшли ще одні свати – з сусіднього села. Та, коли побачили Івана, мовчки повернули додому.
Йшов час… Народжувалися діти, будував хату, садив садок і тополі (посадив їх аж три), а у вільну недільну хвилину був серед тих, хто у рідному селі заснував «Просвіту». На той час люди жили дуже бідно. Москалі (російська армія), відступаючи під натиском австроугорських військ, спалили село. Залишилося лише кілька хат. Тож люди не мали даху над головою. Не мала «власного дому» і «Просвіта». Тулилася і вона у приймах. Та люди горнулися до неї. На складені гроші передплачували у Львові газети, купували книжки, ставили вистави, ходили на могили Січових стрільців, що полягли у боях за волю України, виховували дітей і мріяли про волю рідної землі. На той час поляки, зібравши до купи свої землі, та, прихопивши українські, відновили незалежну Польщу. Тож, коли почалась німецькопольська війна, вона торкнулася й українців, землі яких творили довоєнну Польщу. Почалась Друга світова війна… У родинах Січових стрільців та їх ровесників вже підросли сини.
Пам’ятаючи свій докір батькам, що ті не здобули незалежності рідній землі у роки Першої світової війни, сини кинулися у вир воєнного лихоліття… За синами пішли й дочки… Та не здобули незалежності рідній землі й діти… Не здобули… Полягли і вони у боях за рідну землю. А тих, хто залишився живим, з родинами вивезли у товарних вагонах у Сибір. Заповнили ними тюрми Воркути, Інти і т. д. Не багатьом вдалося сховатися від східного наїзника, що під гаслом «освобожденіє» окупував українські землі. Декого з тих, що чудом залишилися живими, та їх дітей, люди переховували… Переховували у запічках, ровах, на горищах, колисках своїх дітей тощо.
Підростали онуки, які не знали материнської та батьківської ласки, ніколи не вимовили слів «мамо», «тату». Слухаючи розповіді дідів про історію землі рідної, лічили роки, коли ж прийде їх час здобувати волю Україні? Коли прийде їх час?… А наразі довгими зимовими вечорами дід Іван грав на скрипці… Грав і співав своїм онукам, що сиділи на стільчиках біля нього… Співав про сирітку, що ходила по світі та шукала «свою матусеньку»… Потім вчив їх гри у шашки. На саморобній дошці ходи робили чорні та білі квасолини. А скільки усних задач про пошук невідомого (Х) навчив своїх онуків, а скільки книжок, заборонених у радянські часи, переповів їм, скільки цвинтарів обійшов з ними, розповідаючи історію землі рідної, скільки казок розповів, скільки, скільки… У неділю дід Іван брав своє голярське начиння, сідав біля вікна і «голив бороду», як казала його вірна дружина. Для онуків це були найкращі хвилини. Тоді дід співав… Співав стрілецьких пісень, які назавжди поселилися у пам’яті онуків. Пісня «Із Бережан до кадри» супроводжувалася безліччю дитячих запитань: і, де ті Бережани, і, що таке кадри… А як залунала тужлива пісня «Як ви умирали, вам дзвони не грали…» у хаті наставав плач. Плакали усі – і дорослі, і малі. У боротьбі за волю України пропав його син, який не побачив своєї єдиної дитини. Дочка народилась після його смерті… Пройшло багато років та ніхто в родині не вірив, що Дмитра немає серед живих. До самої смерті чекав дід Іван повернення сина… Чекав хоч вісточки від нього, чи про нього… Чекав… Та їх не було…
Коли народилася його перша правнучка, дід Іван виховував її так, як і своїх дітей та внуків. Він брав її рученята, підіймав догори і при цьому приповідав: «Яка великавелика Галюся!». Так було у кожній українській родині. Тож українські діти росли великими, працьовитими, а разом з тим мудрими, добрими, милосердними. Серед такого народу виростали славетні українці, які прославили свій рідний край, чи то у бою за рідну землю, чи то високими досягненнями у всіх галузях знань.
Не дочекався дід Іван Незалежної України, яку обіцяли йому внуки… Відійшов у засвіти у зелений четвер… Поховали його недалеко від могил Січових стрільців… Вічна пам’ять Вам, діду Іване!
Оксана САЄВИЧ.