З нагоди Року віри, 1025-ліття хрещення Руси-України, 105-річниці празника Катедрального храму Святих Верховних Апостолів Петра і Павла м. Сокаль та двадцятого року архієрейських свячень єпископа Сокальсько-Жовківської єпархії Михаїла Колтуна, 12 липня у м. Сокаль об 11.00 год. відбулась Божественна Літургія.
У подячному богослужінні братимуть участь: митрополит Львівський Ігор Возьняк, митрополит Івано-Франківський Володимир Війтишин, митрополит Тернопільсько-Зборівський Василь Семенюк, а також владика Василь Івасюк, владика Богдан Дзюрах, владика Йосиф Мілян і владика Йосафат Говера.
На святкування Катедрального празника прибудуть священнослужителі з усіх деканатів єпархії, представники місцевого самоврядування та військовослужбовці.
Долучитися до спільної молитви можна буде за допомогою Інтернет-трансляції на сайті. http://katedra-sokal.org.ua/online/
Про вибір у сан єпископа, початки архіпастирського служіння, завдання та діяльність розповів у інтерв’ю єпископ Сокальсько-Жовківської єпархії Михаїл КОЛТУН.
– Розкажіть, Владико, що передувало Вашому архієрейському служінню?
– Гадаю собі, що сьогоднішній день не міг би бути без дитинства, яке стало фундаментом мого служіння в Церкві. Я виріс у християнській родині.
Коли вже трішки збагнув християнського життя, пішов до монастиря і кажу: «Отче протоігумене» (до о. Филимона Курчаби), а він питається мене: «Чи ти хочеш в монастир, і чи ти вже є таким досконалим, щоб ти б міг бути в монастирі?» Мені так внутрішньо відкрилося, і я кажу: «Ні. Я хочу бути досконалим».
– Будучи помічником протоігумена отців Редемптористів, як Ви відстоювали ко-лишню церковну власність?
– Коли закінчилося переслідування, треба було відстоювати наші монаші позиції в світі. Подекуди була розмова з владою, тогочасними власниками наших будинків, і до тих дискусій, праці я часто закликав протоігумена, щоб він міг чути цю розмову, як складно передаються ці споруди. Але все йшло успішно, і десь це вклалося протоігумену, щоб ці мої здібності, можливості в подальшому зреалізувати.
– Як Вас покликали до архієрейського служіння?
– 1991 року запропонували мою кандидатуру на єпископа. Як бачимо, аж у 1993 році Синод схвалив мою особу, думаю, за пропозицією протоігумена, який вже на той час був явним єпископом (владика Филимон Курчаба). Такі єпископи як владика Филимон, владика Михайло Сабрига, як митрополит Володимир Стернюк, вони мене знали, яким я є, і та їхня пропозиція, видно, була Богом благословенна і мене тоді признали на єпископа.
– Які Ваші спогади про єпископські свячення?
– Коли мене святили, я, як сьогодні, стояв на екзамені. Найбільше дякував Богові і тим людям, з якими зустрічався, співпрацював у житті. Дякував своїм вчителям. Все пригадувалося – дитинство, наставники, священики-редемптористи, з якими розділяв життя і служіння.
– Чому саме у місті Зборів створили осідок нової єпархії?
– У Східній Конгрегації був архієпископ Мирослав Марусин. Він сам походив зі Золочева, і запропонував таку розв’язку, щоби створити в цьому місті єпархію. Він знав історію Зборова, знав той весь край. Це історичне місце знала вся Україна, тож він вибрав місто Зборів.
– Як відбувалася інтронізація у Зборові?
– Інтронізація, вручення жезла – це все відбувалося в храмі, а Літургія – на міській площі. Ще до сих пір пам’ятаю, як Блаженніший Любачівський, владика Сабрига, владика Филимон Курчаба стали на могилі (Зборівської битви), і нас зустрічав хор, дорослі і діти.
– Якою була Зборівська єпископська катедра?
– Кожен собі уявляє, що це щось величне, а я йшов на катедру, і мені мама дала ковдру, матрац, щоб міг де спати, бо й ліжка там не було. Таким був мій крок на катедру. А Мирослав Любачівський каже: «Я тобі найцінніше даю. Я тобі даю людей».
– Як Ви організовували структуру єпархії?
– Владика Михайло Гринчишин (з Франції) мені тоді сказав: «Ти став новим єпископом і добре приглядайся до всього, зразу нічого не роби». Не так щоби нічого не робити, але в мене виникла позиція: «Чи я собі єпархію вибирав? Не вибирав». Так само людей і священиків не вибирав. І в такому форматі мені доводилося себе спрямувати для того, щоби пізнати цей вимір священиків, вірних, храмів, умов життя.
– Як Ви змогли консолідувати священиків? Якими були Ваші перші кроки?
– На той час було 80 священиків (коли тепер в моїй єпархії – 240) і 70 семінаристів. Хто з переслідування, хто з різних семінарій, хто де вчився, ніхто нікого дуже не знав, і умов такого спілкування не було. Мені допоміг митрополит Максим Германюк з Канади. Він згодився приїхати і дати лекції про ІІ Ватиканський собор, про Католицьку Церкву, про завдання Церкви, її місію. Це священиків гуртувало навколо тих завдань, які ставить Церква.
– Які основні завдання стояли перед Вами?
– Окрім відкриття нових парафій, священикам треба було допомогти, бо були такі, які мали по одинадцять храмів. Моїм завданням було дати священиків. В першій мірі доводилося зі священством працювати, а якщо відкривалися нові парафії, то люди на місцях самі трудилися, а хотіли тільки мого благословення і присутності на освяченні храму.
– Як Ви починали служіння в Києво-Вишгородському екзархаті?
– Починав з того, що ті парафії, які там були – це горстка людей. Збиралися в хатах, і мене це заохочувало, що смак підпілля виражався в тих ще неорганізованих громадах. Священики приїжджали до мене, я їхав у Крим, Донецьк, по центральній Україні для того, щоби людям послужити. Також потім почав збирати усіх священиків з цілої України на вишкіл у Ворзелі.
– Для чого в 2000 році створили Сокальську єпархію?
– Коли Церква себе відчула, і єпископи набрали розуміння, як краще сформувати єпархії, то робилося це суто за адміністративним поділом. Тернопіль мав розбудовуватися в митрополію, і Львів потребував більше єпископів. Тоді мене взяли на територію Львівської області.
– Розкажіть про організацію капеланського служіння у війську. З чого все починалося?
– Почалося з того, що я служив у війську, в морфлоті, на Півночі. Далі більше розвинулося – пішов до Києва. Легше було домовитися з військовими частинами, щоби туди нести Боже Слово, ніж домовитися з Міністерством. Тому працював у такому форматі: домовлявся з військовими частинами, з командиром, і він дозволяв на різдвяні чи то великодні свята спілкування. Так капеланство займало місце в військовій структурі і набирало щораз більше обертів.
– Чому в 2007 році єпархію почали називати Сокальсько-Жовківською?
– Всі знали про Сокаль, бо там проходили передсоборові наради, коли приймалася унія… Так стала єпархія Сокальською. Згодом місце для адміністрування єпархії вибрали у Жовкві. Це історичне місто, духовний центр, знаний не тільки в Україні. Тому до назви єпархії прийшло перейменування. Думаю собі, що воно більше збагачує вимір Церкви.
– Які основні напрями розвитку діяльності єпархії?
– По-перше – це Євангелізація, бо скільки є ще людей, які не чують Євангелія. Формування Катехитичних, прицерковних шкіл. Також ми бачимо в нашій єпархії такі напрями розвитку діяльності Церкви, як шпитальне, молодіжне, військове, в’язничне капеланство, парафіяльні братства, які проходять духовне оновлення, і соціальна праця «Карітас».
Розмовляв диякон Роман ГРИЦА,
прес-секретар єпархії.