Сашку – 16, він з Маріуполя. Кілька років тому у нього померла мама, тато мешкав окремо. Юнак жив з бабусею та дідусем. Коли почалась повномасштабна війна, дядько хлопчика виїхав з Києва до Маріуполя, щоб евакуювати їх. Проте сім’я протягом місяця не могла виїхати, а тому пішки виходила з оточеного міста.
«Мої батьки не хотіли виїжджати. Вони казали, що Маріуполь – це фортеця, яка вистоїть. Окрім того, не могли виїхати одразу, оскільки у свідоцтві про смерть мами Сашка було допущено помилку, чекали на нове. Але так і не дочекалися… У місті постійно були обстріли і я переживав за хлопця – він має інвалідність і йому постійно потрібно приймати ліки. Я думав про єдине: щоб ліки були, щоб їх можна було дістати», – розповідає Андрій, дядько Сашка.
Коли поруч з будинком, у якому мешкала сім’я, впала ракета і у квартирі вилетіли вікна, вони зрозуміли, що час покидати домівку та шукати безпечнішого прихистку. Обрали лікарню.
«Ми пішли у лікарню бо думали, що там є ліки для Сашка і чомусь мали таку ілюзію, що по лікарні не стрілятимуть. Ліків не було, натомість було багато людей, які, як і ми, шукали безпечного місця. У нас ні зв’язку не було, ні інтернету, ми не знали, що відбувається. Знали, що Маріуполь в оточенні, всюди літала авіація та були обстріли. Наш Сашко молодець – у нього не було страху чи паніки. Скажу більше, у лікарні в нього навіть з’явилась дівчина, він закохався», – розповідає дядько хлопчика Андрій.
Весь час чоловік шукав можливості виїхати з міста. Рідний тато Сашка виїжджати з рідними відмовився одразу. «Брат не хотів їхати. Йому здавалося, що не все настільки страшно. Ховався у підвалі свого будинку. Він доросла людина, сам приймає рішення», – каже Андрій.
Щоразу, коли у сім’ї з’являлась надія виїхати з Маріуполя, вона одразу згасала.
«Нам говорили, що виїхала колона і її розстріляли, або ж хтось ішов, і не повертався, – розуміли, що, скоріш за все, потрапив під обстріл. Я довго думав як вивезти найдорожчих у безпечне місце. Зв’язок та інтернет я впіймав на даху лікарні, в одному лиш місці. Прочитавши новини, прийшло розуміння, що відбувається. Розумів, що підемо ми пішки, інших варіантів у нас немає. Довго тут бути ми не могли, бо у Сашка ліків залишалось на тиждень», – згадує чоловік.
23 березня Сашко разом з бабусею, дідусем та дядьком вийшли з лікарні. З речей у них було кілька сумок та кіт у переносці. По попередньо складеному маршруту розуміли, пройти треба майже 30 кілометрів.
«Ми йшли і бачили, що авіація обстрілює заводи, руйнує інфраструктуру, рівняє з землею таке красиве наше місто. Ми йшли і по обидві сторони бачили тіла вбитих людей. От уявіть: лавочка, на ній сиділи люди, і вони так залишились сидіти – мертвими. Сто тіл ми по дорозі бачили точно», – ділиться Андрій.
Сім’я ішла весь день, обстріли та вибухи супроводжували їх постійно.
«Поки ми йшли, обстріли і вибухи не вщухали. Ми звикли до них. Під вечір зупинились перепочити в одній з центральних будівель, там нас нагодували і ми поспали. Наступного дня дорогою зустріли мужчину на машині, який нас підвіз. Проте до блокпосту росіян ми знову йшли пішки. Там у нас перевірили документи і речі. Звідти поїхали у Мангуш, а з Мангуша – у Бердянськ. Там чекали на автобус у Запоріжжя. Дорога туди була страшенно важкою. 16 блокпостів, на кожному автобус зупиняли та усіх перевіряли», – згадує чоловік.
У Запоріжжі Андрій почав шукати медичні заклади, в яких можна дістати ліки для племінника. Ліки знайшли у Львові.
«Ми довго не думали, бо ліки дитині життєво необхідні. Вже у Львові, отримавши ліки, просто вирішив пройтись містом. Місто таке красиве, що ми тут і залишились. У мене є житло в Києві, там частина моєї роботи, проте зараз ми тут, тут я займаюсь бізнесом і дуже полюбив це місто», – говорить Андрій.
У Львові чоловік звернувся в управління «Служба у справах дітей», адже потрібно було з’ясувати безліч питань, зокрема питання з документами, яких вони не отримали тоді у Маріуполі. Отримавши допомогу та консультацію, розпочав процес оформлення опікунства над племінником, оскільки з батьком хлопчика не було зв’язку – він залишився у Маріуполі на тимчасово окупованій території.
«У вас прекрасна команда у Службі у справах дітей. Це люди, які не просто роблять свою роботу, але й розуміючі та дуже добрі. З усім допомогли, що від них залежало, все зробили дуже швидко», – каже Андрій.
Чоловік мріє, щоб Сашко закінчив університет, був успішним та жив під мирним небом.
«Це тепер моя дитина, і мій обов’язок – зробити усе від мене залежне, щоб у хлопця була хороша освіта, та забезпечити його усім необхідним. Зараз збираю усі документи для оформлення опікунства», – говорить чоловік.
«Допомогли сім’ї отримати свідоцтво про смерть мами, якого вони у Маріуполі не змогли отримати через обстріли. Поставили Сашка до нас на облік, зараз готуємо документи для того, щоб дядько став опікуном хлопчика. Юнак в надійних руках, дуже за нього радіємо», – кажуть в управлінні «Служба у справах дітей» Львівської міської ради.