Це строфа з вірша «Епілог» нашого краянина (родом він із Іваньків, хутора вщент знищеного енкаведистами) художника Степана Івасейка зі збірки поезій та живопису «Паролі повстанської битви». Але не було б «Епілогу» без «Прологу», бо «хто прийме?! У своє серце – Серце України?!». Якраз Степан Івасейко Україну, долю українського народу прийняв у своє серце з синівською любов“ю. З цією любов“ю іде по життю вже більше сімдесяти років. Хтось про Батьківщину вміє задушевно, пафосно і багато говорити, а добродій Івасейко живе і працює для України, її народу. Свою велику синівську любов жертовно переносить у добрі справи. Він був одним із жертводавців на пам“ятник воякам УПА у с. Карів і творив його своїми руками. Коли йому за це дякують, висловлюють шану, то він дивується: «Я повинен це робити, то мій обов“язок, бо в кожної людини свій обов“язок на цій землі, і то не є моя заслуга, то мій обов“язок, так як той що пече хліб…». Лише Степан Івасейко уникнув одного, що пекар пече хліб за гроші, а він жертовно давав кошти і жертовно працював над пам“ятником, а тепер над каплицею на місці спалених Іваньків, коло цвинтаря, де поховані його односельці та родичі. Така філософія життя пана Степана. Ще в древніх часах Платон чи Сократ намагалися сформулювати значення поняття «людина». Різні були тлумачення. У пана Степана Івасейка своє розуміння. Він переконаний, що людина починається зі жертовності, і тим вона відрізняється від інших істот.
У передмові до видання «Паролі повстанської битви» автор написав, що «ми приходимо у світ уже генно закодовані в певний рід, народ, на певній землі. Приходимо, щоб стати живою, животворною єднальною ланкою у тому нескінченному віковічному поході минулих і прийдешніх поклолінь, несучи на своїх скронях і вінці слави, і тернові вінці нашої історії».
Якраз виставка живопису – це образна розповідь нині сущим поколінням про героїчну і страдницьку сторінку нашої історії – армію УПА, вияв шани і гордості до тих лицарів повстанських битв, які в нерівних битвах, в оточенні незліченних ворогів загарбників виказали найвищий акт мужності, геройства і жертовності, стали символом незнищенності нації. Саме цим героям автор присвятив свої художні полотна: портрети Мирослава Онишкевича, Миколи Василюка, Мирослава Кушніра, Ольги Крамар, Петра Дужого, Василя Макуха, картини «Рейд свободи», «Діалог з ворогом», «Молитва за синів», «Повстанський Святвечір», «Повстанський Великдень», «Жереб останнього набою», «Повстанський реквієм»…, а також поетичні рядки: «Ораторія бою», «Ціна свободи», «Повстанський Святвечір», «Честь поколінь», «Самопосвята», «Коханим повстанкам», «Із серцем Прометея», «Чин повстанця», «Вольнимволя», «Ода повстанцям», «Вибір»… Зпід пензля автора виходили мужні обличчя повстанців на тлі аж пурпурового кольору боротьби. А зпід пера: «Але безсмертний ваш священний чин – це ваша кров волає нам «здобуто» або «немає страху – є лише наказ – я не здаюсь, гей, милий, рідний краю!».
До творчості митця надихав відголос далеких років дитинства, обвіяного страхіттями війни, вогнями палаючої рідної хати, рідних Іваньків, відважним подвигом хлопців і дівчат, котрі боролись і вмерли за Україну
«Дитинство моє було тяжким, – згадує Степан Івасейко, – на шостому році мого життя спалили рідне село Іваньки, то було 28 серпня 1944 року. Мені врізався у пам“ять кожен крок, як ми втікали, як три доби сиділи в болоті у лісі. Я був з мамою і старшими дітьми, а також односельцями з нашого кутка. Ми ховались у тому болоті з надією, що нас не побачать, бо всіх, кого піймали енкаведисти, то потім розстрілювали. На четвертий день повиходили з лісу, голодні, холодні. Я простудився, мав температуру, мама збирала з листочків росу і змочувала мені уста. А між жінками тільки й мови, «там здається твій Іван вбитий, а там Степана мертвого бачили…». Жінки плакали. Мого тата піймали, взяли на допит, хотіли розстрілювати. Зняли верхній одяг, взуття… Проте тримали його тільки тому, щоб він якомусь солдату допомагав носити кулемет Сталося так, коли треба було через канал з водою перенести той кулемет, то саме тоді батько відважився втікати, і йому вдалося, хоча за ним лунали постріли. Так врятувався. Хутір Іваньки енкаведисти спалили вщент: будівлі, сади, тварин… Потім ми переїхали до Карова, бо моя мама родом з цього села. Були в одних в комірному, потім у інших. Один час ми жили в Діброві, тато працював лісником. Я ще змолоду писав вірші, особливо мене надихав Шевченко. Мої дядьки по маминій і по татовій лінії загинули або були репресовані. А мій дід в Карові був головою «Просвіти», то я мав можливість багато читати. Пригадую, як прочитав А. Чайковського «На уходах», то навіть сон мене не брав, все себе козаком уявляв.
Потім армія, далі праця у Хлівчанській школі, навчання в Інституті прикладного і декоративного мистецтва. Працював багато в області дизайну, прикладного мистецтва, паралельно – над сакральним мистецтвом. Часто їздив у експедиції, самостійно вивчав історію українського сакрального мистецтва.
Не переставав писати віршів. У брежнєвські часи писав вертепи, віншування і завжди на національну тематику. Коли їздив по селах, то люди знали, що у мене є такі речі, я їх роздавав, правда, без авторства. А на початку нашого національного відродження, я тоді працював вже в Інституті прикладного і декоративного мистецтва, написав вертеп, який разом зі своїми однодумцями поставив у Шевченківському гаю, і цей вертеп у ті часи пробудив Львів. Було море люду. Ми виходимо, а за нами весь народ, то ще було за совєтських часів, я навіть переживив. А потім взявся конкретніше за творчу і наукову роботу. Нині займаюся дослідженням сакрального мистецтва, їздимо по районах області й вивчаємо його. В середині дев“яностіх років зробив проект монумента воїнам УПА у Карові. Три роки працював над ним. З Божою поміччю пам“ятник збудовано. На другий рік хочу закінчити побудову каплиці на хуторі Іваньки, адже там витає дух наших предків, то ж наша історія. Ми мусимо це робити, аби наші покоління виховувалися на тій жертовності, героїзмі, любові до України наших дідів і батьків. Якщо я не зроблю в Іваньках каплиці, то ніхто того вже не зробить. Як ще Бог дасть життя, то задумів маю багато».
Степан Івасейко вже зробив дуже багато. Ця його виставка, присвячена героїчній боротьбі вояків УПА за незалежність України, вже побувала у Львові, Дрогобичі, Стрию, аби там побачили його картини постарався голова секретаріату КУН Ігор Данилиха, до Сокаля полотна привіз підприємець Ярослав Кулявець за сприяння голови Сокальської районної ради Олега Солодяка. Його велика заслуга і у виданні збірки «Паролі повстанської битви». Саме презентація книжки та виставки Степана Івасейка відбувалися у стінах Сокальської гімназії імені Олега Романіва. Їі вела директор Сокальського БДЮТ Марія Поліщук, а вихованці цього закладу читали вірші поета. Степан Івасейко, розповідаючи про свою творчість, звернувся до присутніх із запитанням: «Як нам нині досягти тої національної свідомості, яка жила в тих поколіннях? Вони в час бездержавності, тільки при допомозі окремих організацій і в тому числі нашої церкви, зуміли виховати в собі такий патріотичний дух, що йшли на смерть за свою Україну і її незалежність. І нам треба про це пам“ятати і розуміти, що Україна, то наше майбутнє».Також виступили голова районної ради Олег Солодяк, голова секретаріату КУН Ігор Данилиха, директор гімназії Любов Омеляш. Повстанських пісень заспівав хор «Повстанець». На презентації були присутні голова райдержадміністрації Микола Мисак, міський голова Сокаля Петро Савчук, заступник голови КУН Микола Пшевлоцький, підприємець Ярослав Кулявець, вчительський та учнівський колективи гімназії.
Поки що ця виставка картин залишається в Сокалі, її мають змогу оглянути учні шкіл, сокальчани та всі бажаючі.
Оксана ПРОЦЬ
Фото автора.