Біля хати батьків моєї дружини росте ліщина. Цей кущ перетворився на височенне дерево і рясно плодоносить. Проте горішка не зірвеш, навіть по драбині не доберешся до нього. Така вже висока ліщина. Доводиться чекати, коли горішок достигне і сам впаде на землю.
Якось я стояв під ліщиною, а мені на … носа впав горіх. Відбившись, він полетів на землю. Я підняв його. Однак це був не горіх, а ретельно розколота шкарлупа від нього. Дивлюся вгору, а там господарює білка. Очевидно, прискакала з лісочка, що неподалік, за поживою. Смачно ласує горішками. Я її прошу:
– Білочко, білочко, кинь мені горішка, бо сам не дістану.
Білочка з подивом глянула на мене і кинула лише шкарлупу.
–Ну ти і жаднюга! – гримнув я на білку і показав кулака.
Звірятко сердито зацокотіло, ще раз кинуло шкарлупину і…показало хвостика – чкурнуло вище на ліщину. Потім зникло у верховіттях дерев. Так повторювалося кілька днів поспіль. Аж одного ранку я не побачив білочки. Та й горішків на ліщині вже не було. Томуто звірятко не з’являлося.
Побачив білочку взимку, бо знову на носа впала шкарлупина. Мудре звірятко не всі горішки з’їло, а ще зробило запас на зиму. Високо у стовбурі дерева було невеличке дупло. Саме в нього білочка поклала частинку ліщинових плодів.
Я вирішив почастувати лісову гостю (чи господиню?). На білий сніг поклав білий листочок паперу, а на нього поклав білу грудочку цукру. Цікаво, чи розгледить його білочка? Сам відійшов подалі, аби не лякати звірятка. Білочка уважно подивилася довкола, обережно спустилася з ліщини, взяла грудочку цукру і смачно поласувала нею. Згодом я ще і ще клав на білий папір цукор. Білочка стала відважнішою. Проте не хотіла брати з рук харч.
– Білочко, може пригостиш мене горішком, – прошу у звірятка.
Та зацокотіла, але вже не сердито, і піднялася на ліщину. Нарешті на носа мені впав лісовий горіх. Ось так білочка подякувала за цукор.
Тарас ЛЕХМАН.