БІЛЬ У ДУШІ
Мені болить, як ділять Україну,
Як ріжуть по живому без ножа.
Як легко з усього зробити руїну,
Та мусить безумству десь бути межа.
Бо це ж Україна, нам мати єдина.
Ми всі українці на захід і схід,
Ми всі її діти, опора, родина,
Усе у нас спільне, ділитись не слід.
В нас спільні проблеми, надії і мрії,
І в душах, повірте, кордонів нема.
Таке ж синє небо, лани золотії,
Таке ж у нас літо, така ж і зима.
То що нам ділити, ми браття і сестри,
То ж разом подбаймо про спільний наш дім,
Як разом сміття те у ньому підмести
І жити щасливо й заможно у нім.
МАТЕРИНСЬКЕ ГОРЕ
1. Піднялась героїв сотня в небеса,
Реквієм озвучений їй шлях.
Перед Господом звітує вже душа,
На землі покоїться лиш прах.
Не всихають сльози матерів:
Син єдиний впав на полі бою.
Серце розривають біль і гнів,
Гордість, перемішана з журбою.
"Як мені без тебе жити, сину?
Хто розвіє розпачу пітьму?
Бо невістки я вже не зустріну
І внучат на руки не візьму.
Скоро вишні заквітують біля хати,
Великодні дзвони загудуть,
Та без тебе свято то не свято
І життя мов сіра каламуть.
Та одне втішає мене, сину:
Не даремна жертва ця твоя.
Ти віддав життя за Україну.
Плачу і горджусь тобою я".
Й плач той "Плине кача по Тисині"
Крає серце всім нам, мов штики.
Героям слава! Слава, Україні!
І вічна всім їм пам'ять на віки.
2. Приснилось матері: страшнюче чорне тло,
І вітер шквальний налетів на сад,
І зірваний листок шпурнув в вікно,
Від нього потекла стежиною сльоза.
І скрикнула сердешна уві сні,
І серденько стиснулося від болю:
Та ж син єдиний зараз на війні…
"О Боже! Що, кровиночко, з тобою?
Невже, синочку, той листок то ти,
Безжально зірваний на полі бою?
Плюються смертю нелюди"брати",
А ти грудьми закрив нас всіх собою.
А поруч теж підкошені бійці
Такі ще юні, їм би жити й жити,
Немає й тіні страху на лиці.
А матерям як втрату пережити?"
Пливуть, покриті стягом, домовини,
Ці згустки болю, розпачу і горя.
Пливуть зі сходу аж до Буковини
На гнівних хвилях вселюдського моря
Ще скільки покладеш ти, ненаситний кате?
Повинен буть безумству цьому край.
Сивіє й на очах старіє мати.
О Боже милий! Сили їй додай.
ТО НЕ СОН І НЕ КІНО
Таке могло приснитись хіба в сні:
Снарядів свист, розриви мін, руїни…
Це не кіно знімають нині, ні!
Це сьогодення сходу України.
Поля донецькі оросились кров'ю
Юнців безвусих і в літах солдатів.
Свій край з синівською любов'ю
Прийшлось неждано всім їм захищати.
Дивитись страшно і збагнуть не сила,
І кожна жертва наче ніж у груди.
І скільки їх вже та війна скосила.
Коли ж кінець безумству тому буде?
Вже по коліна в крові той садист і кат,
Хоч на лиці на півусмішка юди.
Та все йому аукнеться в стократ,
Бо кара Божа мусить бути й буде!
РОЗЧАРУВАННЯ
І знов гірке розчарування,
Мов шилом гострим, в серце б'є.
Таке барвисте вишивання,
А що під ним у грудях є?
Невже слова, мов фантик гарний,
А в нім цукерочка гірка.
Невже надії знову марні?
Ну, що за доля у нас така.
Знов стоїмо ми на розпутті…
Кого вже слухати? За ким іти?
Як у словесній каламуті
Зернину правди віднайти?
Пора, пора вже доказати,
Що ви не просто "кнопкодави".
Народ вам видав ті мандати,
Щоб будувать нову державу,
Про люд свій думать не кишеню,
Як те сміття усе змести…
Зберіть амбіції у жменю
І спільно, разом до мети.
***
Скупа палітра в художниці-долі,
Чомусь тільки темні тони,
А світлі лиш зрідка і то так поволі
Лягають на тло вони.
Мазки ті невпевнені і кострубаті
Кладе не рука митця.
Чи, може, самі ми у тім винуваті,
Що чорне так нам до лиця?
Галина ХОРТАШКО,
с. Войславичі.
