У Григорія Сковороди є мудрий вислів про те, що всяка природа є дуалістичною, тобто видимою і невидимою. Це судження можна тлумачити і до людської природи, бо у душі кожної людини є те друге невидиме "я", зазвичай, воно глибше, багатогранніше, деколи навіть несподіване і таємниче.
Мені випало щастя працювати поруч з Любов`ю Бенедишин. Колись її знала, якщо так можна сказати, лише з поетичних творів, опублікуваних на сторінках часопису "Голос з-над Бугу", а опісля – з поетичних збірок. І кожна поезія приваблювала мене, насамперед, своєю силою, пристрасністю і влучністю. А познайомившись ближче з поетесою, – надзвичайно шляхетною, скромною, інтелігентною і лагідною жінкою, – була здивована, звідки ж в її поетичних словах стільки сили? Як шквал гірського потоку, як землетрус, вони потрясають душу і розривають серце. Бо правда – без прикрас, щирість – без лукавства, а глибинна мудрість просто вражає. Ось вам те невидиме друге "я" Любові Бенедишин.
Поетеса зовсім не "по-панібратськи" ставиться до слова і до своєї поезії. Навіть кілька поетичних рядків ніколи не відпустить у світ Божий, не відшліфувавши їх. Бо як стверджує поетеса: "Десь поза часом на межі, / де Бог і тиша віща, / леліє гілочка душі / майбутню бруньку вірша". Її "бруньки" перейшли не одну чернетку, допоки знайшли своє місце у вже шостій поетичній сповіді "Нотабене. З нестримних нотаток", яка нещодавно вийшла друком у видавництві "Лілея-НВ" в Івано-Франківську з передмовою Ігоря Павлюка. З`ява нової книги – як пологи – справа не легка. І автор, як ще одне своє дитя, вистраждане, виплекане, випускає своє творіння у світ до людей, які сприйматимуть його залежно від своїх переконань, чуттів і розуміння.
Ця поетична сповідь Любові Бенедишин, написана по-людськи просто і по-філософськи мудро, розкриває цілий шквал почуттів, що проходить крізь душу громадянина, українця, християнина, людини… Тут безодня і небеса, щемливий сум і безмежна радість, сміливе судження і щире захоплення, і чиста любов до України, Бога, Людини і природи… Її поезія – як різнобарвне намисто, і барви міняться в залежності від подій у житті. На перший погляд, така дивна назва збірки, навіть якась непоетична: Nota bene – у перекладі з латини означає "добре зазнач", "запам`ятай", "зверни увагу". Очевидно, що поетеса пропонує читачам, поціновувачам поезії звернути увагу на те, що в нинішній час болить, тривожить, захоплює кожного українця. А вона – це висловила у сильному і пристрасному слові. Бо переконана, що "у кожній Божій справі головне – потрібним бути, а не принагідним". Поезія її саме така – ПОТРІБНА. Навіть у назвах розділів поетеса підкреслила префіксом "при" причетність, приналежність поезії до реалій життя, до того, що коїться у душах наших. Два ключові слова "Причасне. Прикметне" і такий яскравий додаток – "Штрих-коди", або ж "Природне. Примітне. Світлотіні" і наостанку – "Примарне. Причинне. Безсоння".
Отож у першому розділі поетеса вирушає у прощу духовну, громадянську, щоб причаститися найчистішим і виокремити прикметне. Дуже гармонійно духовна тематика перекликається з громадянською позицією автора. Навіть у віршах з біблійного циклу "Шлях до Воскресіння", на релігійному тлі – виринають тіні сучасності.
Особливою силою і голою правдою вражає громадянська лірика: "Самі себе цвяхуємо… Коли ж / Заслужимо у Неба воскресіння?"; "Ти шлях цей Словом освітив… А ми і досі – / Під небом рідної землі, як в темнім льосі"; "Пригасла віра / Правда – хтозна-де / Лиш дійсність осміхається зловіщо"; "Далебі, смирення – це не рабство. / Це свобода / від ницого тирана у собі", "Шукали руту, / а знайшли… рутину"; "Чи любимо / ми Україну? / Авжеж, / хто – вигідно, / хто – принагідно"; "Ані словом фальшивим, / ні вчинком / не торкайтесь Героїв моїх"… Таких афористичних висловів у поезії Любові Бенедишин багато. А от у " Штрих-кодах" – лише чотири рядки, а сказано все – як у поемі:
Це ж треба десь не мати голови –
Щоб вистругати довбню з булави!
…Могло б уже світати, а півні все не піють.
Хапається за серце скорботний привид Гії.
Другий розділ – про наших сучасників, земляків, красу природи. У моєму сприйнятті опис природи – це яскраві метафори, багатство епітетів… У Любові Бенедишин образки природи, пір року надзвичайно майстерно змальовані іншим пензлем – дієсловом: "Відласкавились дні полуничні. / Відпишались малинові дні. / І вишневі – драгльовані вишні / Залишили на згадку мені."; "Налюбувався яблуками Спас…/ У сонці накупались верболози…"; " Вже два тижні як грудень / замкнувся в собі /. Мокне аура барви індиго."; "Та вже зберись. І розпакуй валізи. / Роздай деревам довгожданий цвіт"; "…Од золотавого пилу / Липа обтрушує поли"; "Кружляє, регоче хурделиця: / то зметнеться до хмар біла шаль…"; "Де пройде, мерехтять скляні дерева: / Торкне – і дзенькне гілочка крихка". Взагалі, у поетеси ті дієслова якісь особливі, з відтінками і півтонами, які так образно передають почуття, емоції… Оте "цвяхуємо" насправді дуже гостро цвяшком торкнулося мого серця… Розділ завершують "Світлотіні". До сліз зворушила строфа, у якій така безодня материнської любові:
Кирпатий гном, смішинка самосійна.
Просилась "гайтю". І любила "цюці"…
Доросла вже. Серйозна. Самостійна.
Тепер ми з нею – друзі… у "Фейсбуці".
В останньому розділі – в основному інтимна лірика. І хоч душа поетеси, напоєна любов`ю, а в якісь миті навіть беззахисна, але й тут шляхетність і гідність беруть гору.
Сумну мене зустрінеш – знай: здалось!
Ще розсміюсь услід щасливем віршем.
Знайду ті переконливі слова,
Щоб і душа моя тебе забула.
А то… на самоті… сплакне, бува,
Тихесенько, щоб навіть я не чула.
А ще Любов Бенедишин дуже вимоглива до себе, самокритична, може іронізувати над собою:
Щоб не рядки строчити –
Мережила б серветки.
Оце було би хобі!
І вигода – була б
А то… не біллю – болем.
Не строфи, так – чернетки.
До чистої поезії
Душа не доросла…
Проте без поезії, без слова Любов Бенедишин вже жити не може: "А ти мені, Поезіє, зорій / над світом рифів і підводних течій".
Увійти в поетичний світ поета – справа не з легких. Надто це скомплікована, складна, непостійна в формах і вередлива в настроях царина людської творчоcті. Поезії надають великого значення в пізнанні людини, в формуванні людської свідомості. У вірші "Пізнання" поет Леонід Первомайський писав:
Людина довго існувала в світі
Без радості, без болю і стремлінь,
І мільйони літ були прожиті
В постійній зміні людських поколінь.
Вона навчилась звіря полювати,
Все винайшла: і колесо й весло, –
Та довго не могла себе пізнати,
Поезії у неї не було.
На щастя, у нас є поезія члена Національної спілки письменників України, поетеси Любові Бенедишин. Її поезії примушують думати, її поезії людяні, в них нема нічого, що ображало б людську гідність. Її поезії вчать любити Україну, знедолену, але гідну і горду, а також – людину, такою, як вона є, в усій її суперечливій складності. У цьому їх вартість і мистецька сила Любові Бенедишин. Торкніться серцем і душею тих вузликів на пам`ять, де –
земне і небуденне.
Допоки серце мрію впізнає.
Допоки тане в небі
нота_ Бене…
Оксана ПРОЦЬ.