28 квітня 1947го на землі Холмщини, Надсяння, Підляшшя, Закерзоння прийшла страшна біда – горезвісна операція «Вісла», яка стала справжньою Голгофою для українців, які тут мешкали. Вона зламала долі тисячі українців, розкидала їх по світах, вирвавши їхнє коріння з прадідівських земель. Відтоді минуло 65 років… І саме з цієї нагоди, 28 квітня, у місці, де «сходяться» три землі – холмська, галицька та волинська, неподалік села Пісочного, яке єдине представляє Холмщину в Україні, біля величного пам’ятника жертвам терору і депортації українців Холмщини в 19381947 рр., зібралися колишні вихідці холмської землі на вічереквієм пам’яті. До його підніжжя представники влади та громадських організацій поклали вінки та букети квітів. А за мить представники Сокальської станиці вояків Братства УПА стали у почесній варті, піднявши національний прапор.
ПАМ’ЯТАТИМУТЬ, ПОКИ БУДУТЬ ЖИТИ
Про ті страшні події на цих теренах пам’ятають холмщани, тому й з’їхались сюди з Червонограда, Сокаля, Львова та Волині… Багато з них одягнули старовинні вишиванки своїх бабусь та дідусів, як пам’ять про них і про сплюндровану, окровавлену, знедолену свою малу Батьківщину – Холмщину. Серед них побачила сокальців – Тетяну Золотоверхову, Марію Покальчук та хористів з церкви святого Миколая. Один з них, Антон Долівець, розповів, що він тут, бо в його дітях і внуках тече кров холмщан: тесть і теща були переселені з Холмщини. Тож приїхав сюди віддати шану тим людям, які пережили трагедію.
Вісім місяців було Софії Гулявській, коли її маму з двома маленькими дітьми вивезли з Старого Села Грубешівського повіту.
– Нас вивозили силоміць, – витираючи непрохану сльозу згадує жінка. – Мама зібрала найнеобхідніше. Прийшли, вивели з хати, де залишили нажите роками добро, і повели під конвоєм на залізничну станцію. І ми поневірялися по світу, бо ще йшла війна. Спершу повезли на Одещину, звідси втекли на Тернопільщину, лише згодом пощастило потрапити на Сокальщину. Тоді вважали, що звідти вже рукою додому подати.
Сподівалися, що перепливуть Буг і назад вернуться в рідне село. А коли приїхали в Сокаль, побачили, що тут вже є границя, а їхнє село залишилося по ту сторону кордону… І ми залишилися. Тут народилися наші діти і внуки. Але ми пам’ятаємо, що ми – холмщани й горді з того. Тільки у нас забрали нашу батьківщину. Вивезли з рідної землі насильно. І це досі ятрить у серці рану…
На вічереквієм з Сокаля приїхали родинами. Серед них побачила Ольгу Янчук з донькою. Їхня бабуся Юлія Борис мала лише два роки, коли у травні 1945 року її родину вивезли з села Потуржин Люблінського воєводства. Пані Ользі розповідала їй бабуся, Ольга Бохонко, про ті страхіття, що там відбувалися, як ховалася з немовлям у погребі, щоб перечекати облаву. Родина була заможня, мала два вітряки, десятки моргів поля та господарку. Тількино звели нову муровану хату, але обжити її не судилося. Їх насильно вигнали з неї… Хіба це не страхіття?! Нині пані Юлія не змогла приїхати, але донька та внучка Катруся все їй розкажуть. Їх розповідь доповнять присутні тут колишні холмщани, які нині мешкають у Сокалі.
Колишні вихідці з Холмщини спілкуються між собою, допомагають один одному. Їх об“єднує пережите та спогади про рідну землю. Вони об“єдналися у товариство «Холмщина», яке є філією Львівського. І нині налічує 47 осіб. Лариса Антощук, яка його очолює, розповіла, що рік тому воно поновило свою роботу. У пані Лариси, яка вже народилася у Сокалі, були виселені з села Підгайці біля Долгобичева покійний батько та бабуся. Батькові було лише 14 років, коли їх насильно виселили. На жаль, з кожним роком очевидців тих подій стає все менше.
Коротку історію своєї родини оповів сокальчанин Анатолій Гринюк: «Мої батьки були вивезені 17 липня 1947 року з села Верешин на східну Прусію в районі міста Ольштина. Я з братом там народилися. Батько працював в будівельній організації, яка будувала житло для українців. Він був активним учасником українського суспільно культурного товариства, яке діяло на території Польщі. Батьків завжди тягнуло до рідних місць, але землі, звідки їх вивезли, уже заселили поляками. Назад були «спалені усі мости». Батько не здавався і чекав нагоди повернутися з родиною на Україну. Так у 1969 році батьки переїхали з Польщі на Україну – в Сокаль. У нашій родині ніколи не афішували, що ми переселенці. Однак Гринюки завжди пам“ятали звідки бере початок їхній рід, що довелося пережити їм під час примусового виселення з холмської землі. Батько, на жаль, його уже нема з нами, часто розповідав про своє рідне село, згадував як їх виселяли, як нищили українців поляки, як принижували. Він говорив, що переселення українців почалося набагато швидше. До 1947го нашу сім’ю не зачіпали, бо батько був фронтовик. Він служив на кордоні в Австрії. Але тількино повернувся з військової служби, одразу виписали з села. Вранці повідомили про це і дали на збір дві години. Батьки взяли найнеобхідніше. Куди їх везуть – не знали, думали, що в Сибір. Тоді одних українців вивезли в Східну Прусію, інших – на південь України. Їх – в Східну Прусію. Поселили в будинки, де жили раніше німці, які втекли звідси…».
ГОЛГОФА ХОЛМЩАН
– Не випадково ми зібралися на місті де хрест, – сказала ведуча вічереквієм, керівник апарату Сокальської РДА Марія Христинич. – Часом, оглядаючи українські землі запитуємо, скільки на ній хрестів? Скільки розпинали, скільки замордували, палили, переселяли, аби зруйнувати генетичне коріння, аби асимілювати українців. Це було в історії України, це була голгофа для українців… І вони знесли усе.
В пам’ять про усіх українців, які загинули у ці роки, парохи сусідніх сіл, отці Василь Суслик та Степан Ділай відслужили спільну молитву біля пам’ятникахреста жертвам українців Холмщини в 1938-1947 рр., який був встановлений в 2010 р. на пожертви патріотів холмської землі та кошти Львівської ОДА та обласної ради, Сокальських РДА та районної ради.
– Я зустрічався з людьми, які пережили цю велику трагедію, – сказав отець Василь Суслик. – Вони приходили до мене і ділилися споминами, які закарбувалися їм на все життя. Пригадую, як одна жінка, плачучи розповідала, скільки їй довелось пережити і натерпітися страху під час переселення. Уявіть собі той розпач, коли тебе виганяють з хати. Брали з собою в дорогу найдорожче. Для неї це були діти. З болем та плачем вона залишила рідну хату та могили батьків. Вивезли їх спочатку в Тернопільщину…
Отець Василь закликав вчитися на помилках і бути розумними та достойними героїв нашої землі. Холмщину прославили багато синів і дочок. Це, зокрема, Михайло Грушевський, Іван Огієнко, Іван Крип“якевич…
Далі присутні почули зболені рядки віршів про те, що тут відбувалося, про долю переселенців, яких порівнювали з птахами, у яких зламані крила. Їх прочитали учні Войславицької та Тудорковицької шкіл. Проте птахи вертаються до рідної землі, а вони не можуть. Екскурс у минуле Холмщини зробила член товариства «Холмщина» Сокальського району Анісія Петришин. Її розповідь супроводжувалася низкою зранених пісень зболеного краю, яка нині на устах дітей та внуків холмщан. Їх виконав церковний хор церкви святого Миколая під керівництвом Світлани Яреми.
«Від цього місця наша рідна земля зовсім близько, достатньо подати рукою, але дорогу туди перегородили колючими дротами. І нині колишні мешканці українських сіл, які знаходилися біля Холму, не можуть вклонитися могилам рідних та близьких. І все це сталося внаслідок сумнозвісного пакту РіббентропаМолотова, який уклали у 1939 році уряди Німеччини та Радянського Союзу, а 22 липня 1944 року уряд Москви та створений маріонетковий польський комітет підписали таємне порозуміння про радянськопольські кордони Польщі. Пізніше, 9 вересня 1944 р., в Любліні підписали угоду про обмін населенням Польщі та України», – відзначила пані Анісія.
І почалася «етнічна чистка» українського населення. 19 жовтня 1944 року в Нову Каховку Запорізької області вивезли 78 родин. В Грубешівському повіті, куди входили й Забузька частина Сокальського району, від травня 1943 року до травня 1944 р. польські банди спалили 52 села, замордували 4670 українців, спалили 11300 садиб і 650 окремих будинків, пограбували 2268 сімей. Впродовж 1944-46 років з території так званого Закерзоння до УРСР було переселено 482880 осіб. Уряди двох держав зайнялися ліквідацією українського етносу на історичних землях Холмщини, Надсяння, Лемківщини та Підляшшя. Протягом надто короткого терміну великі сім’ї з старими та немовлятами поспіхом, зібравши домашні пожитки, у товарних вагонах в антисанітарних умовах разом з домашньою худобою вивозили у південні малообжиті райони Одеської, Херсонської, Миколаївської, Донецької областей. У Львівську область на 1 січня 1945 року виселили лише 180 сімей. Інколи це перевезення тривало дватри тижні та супроводжувалося фізичними та душевними стражданнями. На новому місці в необлаштованих приміщеннях вони переживали велику скруту, вимушені були тяжко працювати, аби прогодувати свою родину. Розчаруванню та горю не було меж. Ось чому з осені 1945 року почалася масова втеча на західні землі, де ще не було колгоспів, функціонували церкви, де мова і звичаї були споріднені. Та й близько була рідна сторона. На Захід втекло 400 тисяч з 480 тисяч переселенців.
Після припинення евакуації українців в липні 1946 року, в Польщі залишалося ще 200000 українців. Щоби покінчити з українством, польський уряд розробив операцію «Вісла». Відтак з допомогою війська та поліції українців насильно депортували на західні і північні землі, які відійшли до Польщі після війни. На збір давали дві години. Військо гнало людей, як худобу, як злочинців. Переселяли українців з наміром якнайбільше розпорошити їх серед польського населення, яке було вороже налаштоване до українців і різними способами його переслідувало.
Анісія Петришин на підтвердження цих слів зачитала спомини нині покійної Юлії Гринюк – вихідця с. Верешин Грубешівського повіту.
В Явожні на місці гітлерівського концтабору, який діяв до 1945 р., поляки у квітні 1947 р. створили спеціальний концтабір для українців. Тут ув’язнили 22 католицьких священики і 15 православних, вчителів, лікарів, маже всю інтелігенцію. Через табір у Явожні перейшло 3936 в’язнів, в тому числі 823 жінки і кільканадцять дітей. Польовий суд акції «Вісла» видав 133 смертні вироки. Через недоїдання у концтаборі померло 150 осіб.
Колишні жителі холмської землі втратили все: батьківщину, дехто й рідних, майно. Вони розпорошилися по білому світі, проте зуміли зберегти свою святиню – ікону Холмської Божої Матері. Її привезла з Холму сім’я священика Коробчука. Нині вона є у Луцьку. Депортовані свято зберігають пам’ять про рідну батьківщину, своїх предків, охороняють, відтворюють та примножують національні та культурні надбання жителів Західної України.
Голова Львівського товариства «Холмщина» Іван Банащук побажав присутнім, аби їм ніколи не довелося пережити те, що випало на долю їхніх батьків та дідів. І сказав: «Сьогодні ми відзначаємо 65ту річницю операції «Вісла». На плечі холмщан випала дуже важка доля. Але операція «Вісла» це вже третя депортація українців, яка почалася в 1944му. За ніч та день було спаплюжено, спалено і знищено село Сагринь – символ Холмщини. Тут вбили понад тисячу осіб. Хіба це можна забути?!».
Холмщан насильно виганяли з рідних осель, але ті жили надією, що мине час, і вони зможуть сюди повернутися. Але не судилося…
Завідуюча Угринівським народним домом, місцева поетеса Любов Рибак оповіла про це у власному вірші «Чи ми ще вернемо додому?».
ХОЛМЩАН НІХТО НЕ СКОРИВ…
На очі набігали сльози, коли чули розповіді очевидців про ці сумні події. На жаль, минуле століття – одне з найтрагічніших сторінок для української нації упродовж нашої історії. Загинули мільйони українців. І серед тих жертв є сотні українців Холмщини. Але і цього тоталітарним режимам було мало. Вони вирішили зламати коріння українських родин: насильно вивезли з рідних місць, а українські села спалили. Переселенці пройшли чистилище.
Народний депутат України Володимир В’язівський, голова Сокальської РДА Микола Мисак, голова районної ради Ігор Дацюк подякували колишнім вихідцям Холмщини за високу громадську позицію, за терпіння та патріотизм і побажали їм, аби їхні діти та внуки мали щасливу долю, і ніколи не пережили щось подібне. Вшанувати пам’ять вояків УПА, які загинули на цих тенерах, обороняючи рідних та мешканців Закерзоння, закликав усіх член Сокальської станиці вояків Братства УПА Михайло Куцяба. Й над полем линули повстанські пісні.
…Мітинг-реквієм закінчився багатоголосим «Ще не вмерла Україна». І дійсно, якби її не гнобили, не знущалися над її народом, не нищили її святині та руйнували історичні пам’ятники та кладовища, вона жива. Згадайте, лише на Холмщині було спалено українські села: Мірче, Молодятичі, Сагринь, Пасіка, Сліпче, Жабче, Масловичі, Козодави, Берестя, Верешин, Витків, Потуржин, Старе Село, Ліски і десятки інших. Убито і закатовано тисячі невинних українців, сотні патріотів знищено в тюрмах і концтаборах. Вигнано з рідних місць і депортовано майже 180 тисяч людей. Майже 40 тисяч холмщан насильно переселено в північні та західні землі Польщі з метою асиміляції. Скільки поламаних доль, роз’єднаних родин. Страшні нелюдські біди, наругу і звірства витерпіли українці Польщі. Життя проходило серед знущань, гвалту, калічення, вбивств чоловіків та жінок, хлопців та дівчат. Люто і поварварськи глумилися над українцями, катували дітей на очах батьків. Все це перекотилося через наші села, не минуло жодної сім’ї. Взимку люди втікали в поле, закопувалися в сніг і так ночували з малими дітьми. А навесні, як ті кроти, заривалися в землю і цілими днями сиділи в ямах і болотах, аби вижити… І вижили.
Недарма кажуть, що український дух ніхто не зборов, бо його сила в любові до землі, до рідного краю, до батьків, що народили, до рідної мови, яку перейняли з молоком матері. Холмщани з вини чужинців втратили свою малу батьківщину, але, як і всі українці, стали повноправними громадянами України, з якою поєднали свою долю та майбутнє своїх дітей та внуків. І поки живі очевидці цих подій, доти не загоїться рана у їхньому серці. І вони навчають своїх дітей та внуків, аби ті знали, що коріння їхнього роду бере початок на прадавній українській землі – Холмщині. Там їх мала вітчизна.
Любов ПУЗИЧ.
Фото автора.