30 жовтня в актовому залі храму Святого Йосафата в Червонограді відбулася зустріч із багаторічним політв'язнем совєцьких тюрем, зв'язковою головно-командувача УПА Романа Шухевича Ольгою ІЛЬКІВ (на фото). Захід під назвою "Українське жіноцтво в національно-визвольній боротьбі" організували Об'єднання українок "Яворина" та Червоноградська міська організація ВО "Свобода".
Вона була очевидицею і учасницею боротьби за Україну понад півстоліття тому, відсиділа за це в радянських тюрмах 14 років, востаннє бачила кохання свого життя і батька дітей ще у далеких 1940их і нарешті сьогодні, у свої 96 років, сповнена великої сили духу до боротьби за Україну та почуття відповідальності за майбутнє нашої країни.
Ольга Ільків, або Роксоляна, зв'язкова Романа Шухевича легендарна українська жінка, на очах якої переплелися дві війни в боротьбі з радянським та тепер російським режимом в Україні. Смілива та добре освічена дівчина з юних років стає провідницею жіночої мережі ОУН у Львові. А відтак допомагає самому провіднику Генералхоружному, Головнокомандувачу Української Повстанської Армії та голові Секретаріату Української Головної Визвольної Ради. За що згодом потрапляє до рук радянської влади, яка нищівно карає жінку по найстрашніших тюрмах для політв'язнів з надією зламати сильний дух.
Але як і сьогодні, пані Оля демонструвала незламність та відданість своїй нації до кінця і попри все витримала усі тортури, повернувшись до, так би мовити, "нормального" життя на рідній землі, адже ще донедавна такі борці за свободу і українську правду далеко не завжди підтримувалися владою та й, чого мовчати, принижувались великою частиною країни. Тому Ольга Ільків долала надважкі випробування аби бодай вижити на рідній Львівщині, адже родом вона із Стрия, та забрати дітей з дитячого будинку, куди їх запроторила все та ж радянська влада. І далі можна ще багато писати про нелегку жіночу долю цієї надзвичайно мужньої жінки….
Виступаючи на зібранні, голова Об'єднання українок "Яворина" Ірина Сех зазначила, що яворинки вважають Ольгу Ільків своєю хрещеною мамою, адже вона схвалила і підтримала створення організації й продовжує надихати українок на добрі справи.
"Життя Ольги Ільків урок для нації. У важкий час маємо об'єднувати свої сили. Цей урок особливо актуальний сьогодні, коли від слів про Україну, "яка в небезпеці", треба перейти до реального захисту нації, її честі й гідності, а якщо потрібно, то зробити це так, як робили Роман Шухевич, Ольга Ільків і тисячі найкращих українців того покоління нескорених. Вони спромоглися на ефективну боротьбу з ворогом в значно складніших умовах. При цьому не впадали у зневіру, не втрачали оптимізму, ні на мить навіть в думках не капітулювали перед ворогом", наголосила Ірина Сех.
Настоятель Храму Святого Йосафата в Червонограді отець Михайло Нискогуз висловив вдячність легендарній зв'язковій за те, що знаходить сили зустрічатися з людьми, розповідати правду про подвиг свого покоління та спонукає українців продовжувати боротьбу за волю та гідність. Священик вручив Ользі Ільків грамоту, в якій відзначено її особливі заслуги перед нацією.
На зустрічі говорили про складний життєвий шлях Ольги Ільків, її арешт, присуд, розлуку з дітьми та незламність перед жорстокими викликами долі.
Ольга Ільків народилася 21 червня 1920 року в Стрию на Львівщині. Батьки розлучилися, мати виїхала в Польщу. Ольгу виховували дід із бабою. Закінчила гімназію у Стрию. У 14 років перебралася до матері у Варшаву. Навчалася в гімназії при Українському інституті для дівчат у Перемишлі. Через початок війни не закінчила останнього курсу. 1940го здобула матуру (повна середня освіта) у Кракові. Звідти повернулася у Варшаву, працювала в Українському допомоговому центрі для українцівемігрантів. 1941го вступила в ОУН. Мала псевдоніми Роксоляна та Звіробій. 12 жовтня 1946 року у селі Княгиничі на ІваноФранківщині облаштувала конспіративну квартиру для Романа Шухевича. Потім організувала підпільну хату для нього селі Грімне на Львівщині. 1950го Шухевич наказав Ользі Ільків рушати на Донбас та організовувати там осередок ОУН. 14 березня, за день до від'їзду на схід, у Львові збиралася попрощатися з подругами. Її заарештували радянські спецслужби. Засуджена на 25 років. 14 відбувала ув'язнення в Александровській та Владимирській тюрмах. У "закритці" (закрита в'язниця, де не було табірної роботи) писала вірші. Видала їх два роки тому у збірці "У тенетах двох "закриток". Вийшла на волю 6 лютого 1964го. Працювала у Львові санітаркою, двірником, у музеї. Під час роботи в ОУН взяла шлюб з ровесником Володимиром Ликом із Жидачівщини Львівської області. Його вбили 1948го. Народила двох дітей. 69річна дочка Звенислава викладач музики. На рік молодший син Володимир хіміккібернетик. В останні роки втратила зір. Мешкає у Львові сама, неподалік від сина.
Про свою підпільну боротьбу та поневіряння по тюрмах згадує сама пані Оля: "В ОУН вступила 1941го. Якраз було 30 червня, коли уряд Ярослава Стецька проголосив незалежність у Львові (Акт відновлення Української держави в окупованому німецькими військами Львові, здійснений Українськими національними зборами.). Мене почали готувати до переходу в Україну. Дорога лежала через Краків. В Україну виїхала 24 липня. У Львові нас поселили в гуртожитку політехнічного інституту. Про завдання не говорили. Готували похідні групи на Східну Україну. Але плани змінилися через прихід німців.
1946 року приїхала Катерина Зарицька. Вона очолювала жіночий рух УПА. У мене вже була донечка, три місяці. Каже: "Маю для вас працю. Будете утримувати помешкання для однієї дуже важної особи. Те, що у вас є дитина, добре для конспірації". Я з мамою, яка на той час переїхала з Польщі до мене у Львів, й дочкою приїхали до Княгиничів. Там уже була вибрана квартира в будинку, де жив сільський голова. А за 100 метрів звідти гарнізон "стрибків". Це були цивільні люди, яких кадебісти взяли на роботу доносити, бити, розвідувати.
Вночі прийшов чоловік із двома охоронцями. Дивлюся, а то командувач УПА Роман Шухевич. Знала, що все КДБ було підняте на ноги на його пошуки.
Квартиру мали на три кімнати. У кухні була яма, в ній криївка. Шухевич закривався лядою. Коли бачили, що до хати хтось іде, на неї висипали картоплю. Так Шухевич перебув зиму 1947го. Ті два охоронці Зенко й Левко вставали вдосвіта, ховали постіль, робили зарядку. Коли сідали їсти, молилися, перед сном знов спільна молитва. Надвір удень не виходили. Тому всі думали, що я живу з дитиною і мамою.
Шухевич відправив Катрусю Зарицьку на здибку до Ходорова. З ким не знаю досі. На неї там напали. Вона застрелила одного, тікала, але її догнали, вдарили по голові. Катруся впала й витягла капсулу з ціанистим калієм. Жінки в УПА носили таку з собою, щоби не датися в руки кадебістам. Бо ті знущалися страшно, ґвалтували, били. Катя тоді не вмерла, кадебісти забрали її на допити. Шухевич після того наказав тікати.
Командування вирішило відправити мене на Східну Україну. Поїхала до Львова попрощатися з подругами. Там дізналася, що вбили Романа Шухевича. Була дуже обережна. Одним входом зайшла, через інший вийшла. Раз відчула, що слідкують. Забігла в будинок, але на вході на мене напали, скрутили руки. Провірили, чи маю зброю, обшукали всю, заглядали у волосся і рот. А я в поясі ховала отруту й записку з адресою побратимів у Львові. Забула її викинути. Під язик могла щось одне запхати. Вирішила сховати записку. Дорогою на допит у тюрму на Лонцького з'їла її.
Під час етапу на кожній пересилці використовувала знайомства з іншими в'язнями, щоб передати на волю знайомим інформацію про дітей. Те саме писала скрізь на стінах камер може, прочитає хтось зі Львова і швидше вернеться на волю. З жахом дізналася, що дітей політв'язнів здавали в дитбудинок. Їх у будьякий момент могли всиновити інші люди. Діти вже ніколи не дізналися б, хто їхні батьки і чи вони живі. А нові батьки не знали, чиїх дітей виховують. Слідчий Лавренко сказав, що моїх дітей тепер звати Віра й Андрій. І що я їх ніколи не побачу. Я встаю і кажу: "А побачу! А знайду! Буду йти від села до села, від хати до хати і знайду".
У тюрмі думала кожної ночі, що помру. Було дуже холодно, стіни вкриті інеєм. А я легко вбрана, під тоненьким коциком спала. Кожух мій, чоботи забрали.
Після смерті Сталіна політв'язні могли отримати амністію але треба було покаятися. Мама писала в листі, щоб я покаялася. Але я того не могла зробити. Як просити пробачення в людей, які мене катували? Тоді на цілий СРСР тільки я і ще троє жінокполітв'язнів Галина Дидик, Дарія Гусяк і Катерина Зарицька залишилися в тюрмі. Нас чотирьох посадили в одну камеру.
Взимку 1963 року підійшов полковник КДБ Володимир Шевченко. Каже: "Я росіянин, але маю громкую украінскую фамілію. Хочу вам помогти. Вам не треба тут сидіти, у вас діти. Просіть помилування". Я задумалася. Мої діти закінчують інтернат, не мають де дітися. Мама моя на той час уже померла. Що з ними буде? Пішла радитися до дівчат. Зарицька каже: "Олю, у вас діти беззахисні". І я тоді написала в тій покаяльній: "Я родилася на такім куску землі, який горів, і я повинна була горіти разом із ним". Галя Дидик як то прочитала, дивувалася: "Олю, та ви дисертацію на честь націоналістів написали". А я інакше не могла. І Бог поміг. Полковник Шевченко не заглянув у те каяття, а одразу написав клопотання про моє звільнення до Брежнєва (Леонід Брежнєв тоді був головою президії Верховної Ради СРСР.). Він підписав. Я вийшла на волю.
Прийшла до дітей в інтернат страшна: в бушлаті, черевики розтоптані, на голові якась шапка, поверх хустка. Повела дочку й сина в їдальню. Там люди оглядалися, співчували дітям, що мама з тюрми вийшла.
У Львові не мала де жити. Пішла двірничкою робити, щоб дали житло.
Мене питають: де секрет вашого довголіття? Секрет у людяності і відзивчивості до всього живого. Бог постійно зі мною, весь час обмінююся з Ним думками.
Дякую Богу, що досі зберігаю пам'ять і ясність думки. Зацікавлена прожити ще хоч рік. Одну книжку видала, а на другу "Спокуса" нема грошей. Хочу, щоб все записали. Бо не замовлю в Бога ще 10 років. До останнього дихання я за Україну, я політик. Нема іншої роботи, є політика."
96-річна зв'язкова, для червоноградців, презентувала свою поетичну збірку "У тенетах двох "закриток". Після заходу відбулася автографсесія авторки.
На зустрічі лунали патріотичні пісні у виконанні народного артиста України Остапа Стахіва, соліста Львівської опери Степана Тарасовича, солісток оперної студії Оксани Нагай та Тетяни Пащак під акомпанемент відомого музиканта Миколи Габрука, а також привітати свою посестру патріотичними піснями прийшов хор "Нескорені" Червоноградського братства ОУНУПА.
Учасники зустрічі мали можливість придбати книги зв'язкової Шухевича, патріотичну літературу, вироби майстриньяворинок, кошти з яких скеровують на підтримку родин воїнів російськоукраїнської війни.
Все було гарно Ольга Ільків зуміла запалити своїми вогненними промовами членів молодіжної націоналістичної організації "Сокіл", які були присутні на зустрічі та зігріти стареньких членів братства ОУН-УПА спогадами про їхню героїчну молодість. Але, на жаль, патріотичний Червоноград так і не зумів зрозуміти вагу цієї події і належним чином не пошанував своєю присутністю ту, котра плічопліч стояла з легендарним генералхорунжим УПА Романом Шухевичом, ту яка заради української нації змарнувала своє молоде життя і незважаючи на свою фізичну неміч (повністю втратила зір), продовжує боротьбу, до якої її покликав наказ її провідників. До останнього подиху цей велет духу і водночас тендітна старенька жіночка виконує наказ свого Проводу: "Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї".
На превеликий жаль більшість нашої молоді була зайнята святкуванням невідомого їм хелловіну. Свята, яке покликане поклонятися силам темряви та зла. На жаль ми досі не можемо усвідомити, що у нас в країні йде війна, що там на Сході України тримають навалу москалоти наші воїни. Їм потрібна наша моральнодуховна підтримка наша молитва до Бога. Потрібна одержима віра в Бога та Україну, якою було наскрізь пронизане покоління Ольги Ільків, живим прикладом якого вона є для нас. Адже вона для нас є живим часом у якому творився та розвивався організований націоналістичний рух.
Без перебільшення, Ольга Ільків є зв'язковою не тільки Романа Шухевича, але і зв'язковою двох поколінь українців, які ведуть відчайдушну боротьбу у війні з нашим одвічним і непримиренним ворогом Московською Імперією. Але на жаль ми цього не здатні оцінити та й зрештою осягнути. Можливо правду сказала пані Ольга, що "Іноді треба осліпнути фізично, щоб із нетрів свого духовноскаліченого єства видобути прозріння духовне".
Прощаючись з Ольгою Ільків, стоячи поруч з нею і дивлячись їй у вічі я вкотре переконався, що в українського націоналіста за думкою і словом іде чин, мов за блискавкою грім. Бо, як зауважила сама героїня, життя це рух, боротьба; спокій це застій і холодна смерть… Пасивність це прикмета раба…
***
І що б мені не говорили, я твердо переконаний, що геройська і жертовна визвольна боротьба УПА 19401950 років це міцний сплав волі, відваги та сили кращих синів і доньок нашого народу, який немає аналогів в історії світової цивілізації. Мужні звитяги цієї боротьби оповиті невмирущою славою. На її прикладах будуть виховуватись майбутні покоління борців за незалежність українського духу. І ніколи в світі не буде такої сили, яка могла б його здолати, бо Україна незнищенна!..
Тарас СТАРОДУБ.
