Минуло 90 років від дня вбивства українського державного, військового та політичного діяча, публіциста, літературного і театрального критика, організатора українських збройних сил, члена Генерального секретаріату Української Центральної Ради, головного отамана військ УНР, голови Директорії УНР Симона Петлюри (10 (22) травня 1879, Полтава, Російська імперія – 25 травня 1926, Париж, Франція).
Мені потрапила брошура, яку видав ще у 1968 році у США український публіцист Андрій Дідковський, який зробив своє дослідження стосовно убивства отамана Симона Петлюри і який припускає, що це була помста за Проскурівський погром.
Ось, що він пише:
"Тут варто ще згадати й про Проскурівський погром, який був спровокований жидами й комуністичними провокаторами, та за яких заплатив головою головний отаман Симон Петлюра, хоч він, як доведено, не був тоді у Проскурові, наказу не давав на цей погром, а, навпаки, суворо карав за це, але це не задовольнило жидів, бо спустошуюча "страсть" жидівського месіянізму, яскраво виявилася на схвилювавшому всю Європу процесі жида Шварцбарта, котрий серед білого дня вбив головного отамана Симона Петлюру. "Я рішив, що жидівська кров повинна бути помщена й я власними руками вб`ю винуватця жидівських нещасть, жидівського горя". Так Шварцбарт зізнався на суді в Парижі.
Головний отаман Симон Петлюра в той час був далеко від Проскурова й цей погром вчинили вояки без його відома. Ніякий чоловік, крім жида, не осмілився би мститись на тій особі тільки за те, що та особа тоді стояла на чолі Держави, якої Наказу про заборону погромів не виконали вояки й вчинили різанину. Але жиди, як відомо, мстять до сьомого коліна. "Кров за кров" є основним законом жидівської моралі, і ось Шварцбарт помстився через 8 років, але не тим, хто громив жидів, а на тому, хто керував тоді країною. Під час слідства і опитування свідків Шварцбарт тільки посміхавсь, знав, що світове жидівство оголосило його національним героєм і взяло під свій захист, а через те не боявся французького судового вироку. Був організований особливий комітет, нарочита делегація їздила в СРСР, щоб привезти довірених свідків Проскурівського погрому, були винайняті першорядні адвокати, була всесвітня агітація преси й увага всього світу прикована до особи зухвалого жида, що відразу став героєм жидівства. Суд над убивцем був обернутий в суд над убитим Симоном Петлюрою. За убивцем стояла страшна сила світового жидівства, за вбитого заступилась купка розгублених українців, не маючих коштів на оплату адвокатів. І тут важливий не Шварцбарт, а те, як жиди, в цьому випадку виступали й як себе вели. Виявили вони себе могутнішою силою, що стоїть вище моральних законів людства і бореться з усією нежидівською людяністю".
Є ще й інші версії вбивства отамана Симона Петлюри.
Друга версія – масонська змова. Петлюра був масоном. Після 1917 року, коли розпочався розпад єдиного масонського руху в Україні, на його уламках виникло дві ложі. "Об'єднаних слов'ян" очолив великий майстер Сергій Моркотун, а масони-самостійники на основі ложі "Святого Андрія Первозванного" утворили "Велику ложу України", головою котрої і було обрано Симона Петлюру. Між цими двома ложами точилася гостра боротьба за політичну владу в Україні. От і існує думка, що саме ця боротьба й стала причиною вбивства Петлюри.
І третя – від рук Москви. На її користь говорить багато що. У тому числі й наступні вбивства за кордоном українських лідерів. Вважається, що технічну сторону акції здійснював такий собі Михайло Володін. Очевидно, що наказ усунути Петлюру було отримано в січні 1926 року, коли Володін почав цікавитися адресою Петлюри, котра навіть від українських емігрантів трималася в таємниці.
З квітня Володін та його спільники вели стеження за Петлюрою.
Між іншим, є дані, що Володін свого часу пропонував старому терористу, анархісту Махну ліквідувати Петлюру, але той відмовився і після цього нахабного вбивства виступив у пресі з його засудженням і спростуванням антисемітизму Петлюри.
Симона Васильовича Петлюру було поховано на цвинтарі Монпарнас. Його могила знаходиться біля могили його улюбленого письменника Гі де Мопасана.
Василь ВОЛОШИН, директор історико-краєзнавчого музею “Сокальщина”.