Кожного разу, коли я проходжу біля пам’ятника Ярославові Стецьку в Тернополі, мою увагу затримує задумливий позір одного із сподвижників Степана Бандери. Скульптор вдалими штрихами передав одухотворену мить високого чину того, хто в роки Другої світової війни на Національних Зборах у Львові проголосив відновлення Української держави й очолив її уряд. Це був сміливий виклик коричневому і червоному агресорам, які схрестили мечі у божевільному герці. Той увічнений у металі погляд Ярослава Стецька викрешує у моєму серці іскри спогадів про далеке дитинство, яке минуло у час лихоліття.
Нинішньому поколінню важко навіть уявити, які буреломи виривали із корінням пагінці нашої долі, принижували людську гідність. Окупанти, звідки б вони не приходили, намагалися тримати українців у покорі та темряві. Зимовими вечорами у холодних і голодних хатах блимали каганці, навіть за примітивні радіоприймачі жорстоко карали, книжок і газет не було. Лише чутками обмінювалися люди. Так жило населення не тільки у віддалених від цивілізації Хлівчанах, де я народився і пішов до місцевої школи. Ще досі відчуваю запах чорнила, самотужки виготовленого із дозрілих ягід бузини.
Та навіть за таких, здавалося б, нестерпних умов люди не падали духом, намагалися виживати. Велику підтримку і захист ми – і старші, і малі – мали від Української Повстанської Армії, яка сформувалася на наших теренах в 1943 – 1944 роках. Її бійці розповсюджували по селах підпільні часописи, летючки, усно інформували про події у світі, воєнну обстановку, радили, як треба діяти у цих мінливих обставинах. Як тут не згадати братів Миколу і Петра Дужого із Карова – високоосвічених інтелігентів, талановитих організаторів і журналістів. Микола Дужий – "Вировий" став редактором часопису "Повстанець", а Петро Дужий – "Дорош" – журналів "Ідея і чин" та "Вісті інфор-маційної служби", котрі адресувалися не тільки воякам УПА, але й служили загалу читачів у поширенні знань із нашої історії, поточних подій, оцінці політичної ситуації, правозахисту.
Широка пропагандивна робота упівців давала свої результати. Апофеозом єдності повстанців і народу стало віче у Хлівчанах з нагоди третьої річниці проголошення української державності у Львові. Воно відбулося на просторому вигоні неподалік від нинішнього величного приміщення Народного дому "Просвіта". В той час на хуторі села Романівка знаходилась сотня "Крилачі" (командир "Недоля"), що входила до складу львівської ВО – 2, Групи "Буг" (майор Василь Левкович – "Вороний", який нещодавно помер у Червонограді). До неї 30 червня 1944 року приєдналася чота сотні командира "Монети".
"Йдучи до села, – як засвідчили згодом колиш-ній чотовий "Корній" і старший вістун "Олень" із сотні "Кочовики" в матеріалі, опублікованому в дванадцятому томі "Літопису УПА", – ми співали різні повстанські пісні. До нас з усіх сторін виходило українське населення: старики, молодь, діти. Старші із зворушення плакали, молодь витала нас окликами: "Слава!". На площі села на нас чекало понад 400 людей, убраних в народні строї. Навколо площі – численні товпи населення – село начислювало 600 господарств. Всі вони нас гарячо привитали (текст оригіналу збережено – П.Б.), з усіх боків лунали оклики "Слава!", "Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава!", "Хай живе УПА!" і ін.".
За повстанцями, що прямували до центру села, бігли діти, разом з ними, і я, семирічний, та сусіди Івась Клебан і мій родич – одноліток Петро Бубній. Ми підспівували пісень "Ой у полі криж", "Мені циганка ворожила", "Ой ви, хлопці – рибо-ловці", які під стройовий марш вела чота односельця Кирила Бігуна із частини села Піщанка – та й повстанці в загоні були нам знайомі, були, як кажуть, свої – і нам легко співалося.
Та пошлемося на спогади, бо не все зберегла дитяча пам’ять. "Свято відкрив, – як зафіксували повстанські літописці, – святочною промовою к-р "Недоля". Відтак мав слово диригент хору. Опісля був виступ хору – місцевого і нашого. Одну пісню співав наш хор, одну місцевий. На закінчення •мав слово к-р "Коваленко". Після свята населення запросило нас на вечерю, після чого ми повернулися до табору".
Я вперше із уст командирів підрозділів сотні "Крилачі" та диригента хору, справжні прізвища яких з відомих причин не названо, почув болючі слова правди з нашої історії. Найбільш запа-м’ятались імена Володимира Великого, Мазепи, Петлюри і Бандери. Їх значення для нашої державності я зрозумів згодом. Як і роль Ярослава Стецька.
Можливо, читачі газети допоможуть розкрити псевдоніми тих, хто виступав на віче у Хлівчанах. Щодо диригента – то ним був наш односелець, відомий організатор хорів і композитор Василь Осташевський. Це підтверджує і спогад жительки села Ганни Василівни Бубній, 1920 р.н., записаний вчителькою місцевої школи М. М. Макух: "Навесні 1944 року В.Осташевський повернувся додому із дивізії "Галичина" (помер його батько), господарює, організовує сільські хори підлітків і юнаків. Він дійсно 30 червня 1944 року диригував зведеним хором (підлітків і старших). На віче сільський колектив завершив свій виступ Духовним гімном "Боже великий, єдиний, нам Україну храни" (музика М. Лисенка, слова О. Кониського). Аранжування здійснив сам керівник хору. На жаль, нотні записи не знайдено".
27 липня на зміну фашистських в наше село вступлять більшовицькі окупанти. Трагічно обірветься і життя талановитого митця В. Осташев-ського, про творчий шлях якого розповідала наша газета ("Голос з-над Бугу" – П. Б.) 2004 року в есе Петра Мавка "Його скосила куля енкаведиста". Із учасників віча у Хлівчанах мало хто дожив до наших днів. Та воно пам’ятне у серцях живих і ще раз спростовує ворожі ярлики, що воїни УПА – це бандити. Бандити не вмирають за Україну, не дарують людям правдиве слово і пісню. Я зберіг у серці через роки світлий спогад про віче у Хлівчанах, як іскру надії про відродження нашої держави.
Петро БУБНІЙ.
с. Хлівчани – м. Тернопіль