Борітеся поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!
Т. Шевченко
Село Цеблів, віддалене на шість кілометрів на північний схід від княжого міста Белза, було, правдоподібно, засноване удільними князями в XII столітті. В ті часи в околиці росли буйні ліси, повні дикої звірини. Отож, це місце надавалось на княжу резиденцію та полювання. І з того, мабуть, походить назва села, тобто з вислову "це був лов", з якого скорочено витворилася назва Цеблов, а згодом Цеблів.
Перші історичні згадки про околицю Белза, й тим самим про Цеблів, датуються з 1499 і 1502 років. Французький історик Блєз де Віжінер у "Хроніці та Анналах Польщі" на сторінці 455й пише, що татари сплюндрували й пограбували околиці Белза в 1499 р., а в 1502му теж місто Белз.
З тих часів ще в околицях ( Цеблів, Безуїв, Жужіль ) височіють так звані "татарські могили", на яких запалювали бочки зі смолою, перед наскоками ворогів. Одна з таких могил знаходилась на Вергунцевім, від Безуїва за "безоднею", полі у Цеблові.
В "Актах зємскіх і гродскіх" у Белзі, з 26. 06.1469 р., згадується про урядовця белзького суду Івана Пахола з Цеблова . Між 1488 і 1492 роком судовим урядовцем у Белзі був якийсь Яків з Цеблова. У той період працювали в Белзі Николай Збожек, як трибун, Павло Збожек, шляхтич, і Андрій Магера теж в ролі трибуна (1482 р.) . В ті часи Цеблів належав до Белзького замку, а Жужіль тоді мав власного дідича.
Інший французький історик, Сьєр де Готвіль, в "Історичних реляціях Польщі" (1689 р.), пишучи про Белз як воєводське місто Чорної Руси, згадує теж, що "в тім воєводстві знаходиться озеро, яке висихає що три роки, та з якого вода зникає з великим шумом у заглибину сусідських гір та за деякий час знову з`являється”.
При облозі Белза в 1648 p., якого не здобуто, армія Хмельницького перебувала в Цеблові. Також через Цеблів переходила його армія (1651 р.) , прямуючи під Берестечко. І з тих часів, мабуть, походить славний рід Богунів у селі (Кожушкови, Крайнини, Рурови) від якогось родичасвояка полк. Івана Богуна.
Шляхетський рід Богунів знаходимо теж в Англії. У Вестмінстерськім абатстві в Лондоні, де королівська каплиця, на право від престолу є гробівець княгині Елеонори з Богунів (1399 р.) , на якім видніє напис: " Eleanor de Bohun duchess of Gloucerton, + 1399". І можливо, що цей англійський рід (XIV ст.) має якесь пов’язання з родоводом полк. Івана Богуна. Все на світі є можливим.
Кожушків тато (Грицько Богун) розказував мені в 1942 році, що старші люди в селі ще пам’ятали, що Вергуни посідали колись великий двір та, як козакишляхтичі, були звільнені від панщини. У них був звичай, що на празники, або з нагоди родинних церемоній паніматка роздавала бідним, які стояли обабіч довгої вулиці, книші, червінці, ба, навіть дукати. Але їхні нащадки розтратили маєтки, бо любили по козацькому звичаю часто заглядати до чарки.
Родина Вергунів походила зі села Цеблів, від козацького полковника Петра Вергуна, зі села Вергуни з Київщини, після поразки під Полтавою, переселилася до Цеблова. Місце, де мешкав полковник, називалося колись Вергунів двір. Його нащадки займалися рільництвом, риболовством в своїх ставах, бжільництвом та полюванням. З родини Вергунів вийшов рід Поповичів. Вони були славними борцями за волю України і тому під час радянської окупації їх вивезли на Сибір, між ними прелата Петра Вергуна.
Священик о. Петро Вергун народився 18. листопада 1890 р. в місті Городку на Львівщині. Здобув докторат теології та філософії в Українському Вільному університеті у Празі. 30 жовтня 1927 року у кафедральному соборі св. Юра з рук митрополита А. Шептицького отримав священичі свячення. Він був призначений душпастирем для українцівкатоликів з осідком у Берліні, а згодом Апостольським Візитатором у Німеччині в 1928 1940 рр. 22го червня 1945 р. його арештували і вивезли на Сибір, де помер мученицькою смертю в селі Ангорське Красноярського краю.
В 1914 році Цеблів зайняли російські війська, які тоді взяли в полон 40 австрійських жовнірів. Вбили тоді двадцять солдатів, серед них капітана. Поховали їх на старому цвинтарі від сторони Безуєва, з якого відтак родина забрала тлінні останки капітана. Російський шпиталь знаходився тоді в крайній хаті, де працював австрійський ранений лікар. Але вже на початку 1916 р. московські війська пішли на схід.
З цеблівців тоді загинуло 10 воїнів: Михайло Вергун, улан, Михайло Богун (Крайнин) в Італії, Іван Богун (Кожушків), як старшина теж на італійськім фронті, Дмитро Зінько в Пустомитах біля Львова, Василь Кулик, старшина, Гриць Кулик, підстаршина, Пилип Наконечний, старшина, Михайло Олійник, в залізничній катастрофі під Віднем, Гриць Олійник, на тиф в Чехії, Пилип Олійник, вахмістер, захворів на тиф і помер.
В листопадові дні 1918 р. шуміло в Цеблові, як у вулику. Творилась українська міліція, яка вдень і вночі охороняла село перед польськими нападниками з Белза. Але згодом на допомогу прийшли регулярні відділи армії, які на СвятВечір, вночі, відбили польський наступ. Ці відділи були з Коломийщини, і вже на початку 1919 р. їх замінено сокальською сотнею, яку очолив сотник Пелех. За його командування перекликались українські гармати з "болотця" з польськими гарматами з Белза. Але перед Великоднем поляки, яких озброїли французи, повели генеральний наступ, запаливши село від Сеникових і Крайниних. Наші стрільці завзято відбивались і кілька разів відкидали ворога.
…Бої точилися на Ґоралевім подвір’ї. Поляки гнались за сотником Пелехом і невеликою кількістю стрільців, оточуючи їх. Січовики залягли в саду та відстрілювались. Раптом голосне "слава" – і кільце ворога прорвали. Зпоза Ґоралевої хати сотник прикривав відступ, відбиваючись ручними гранатами. Коли не стало власних, він, немов чародій, підхоплював ворожі та кидав їх назад. Поляки кілька разів відступали, залягаючи в городі.
Після полудня сотник Пелех закомандував виставити скоростріли на перемислівській і цеблівській цегольнях та кілька гарматок на"Корчунку". Цей маневр мав прикривати відступ і запобігти оточенню стрільців зі сторони белзьковарязького шляху.
На другий день в селі хоронили вбитих: двох стрільців, четаря, які були в нелюдський спосіб замордовані, та 90літню Харламову бабуню.
Всім їм Ілько Петришин, кликали теж Дяків, розмалював таблиці, з написом: "Борцям за волю України", золотом на блакитному полі прізвища, які красувались в церкві. Висипано їм теж високу символічну могилу, на якій поставили березовий хрест. І кожного року цеблівський листопад притрушував ці могили золотом опалого листя.
Літом 1920 року несподівано з’явились в селі більшовики (московськопольська війна). Спали вони в стодолах, на дворі, на цвинтарі, де до хрестів обтріпували завошивлеві "рубашки", як хто ще їх мав! Стріляли цілісінький день на поляків до Белза, поїдали "картошку" та лаяли "попа". Мов білий крук, відрізнявсь серед них Пилипенко з Полтавщини. Заходячи в хату, він скидав кашкет, а перед їжою хрестився. Москалики через те його не долюблювали, прозиваючи петлюрівцем, або "хахлом". Але незабаром "товаріщі" десь пощезали.
Чудом уникло село польську пацифікацію в 1930 році. Це завдяки енергійному спротивові пана Тадеуша Ліщинського, поміщика 20гектарової господарки, який, між іншим, сказав, що якщо відбудеться погром, то йому не буде більше місця в селі.
В 193З р. тріумфальною брамою в"їжджав до Цеблова єпископ Йосафат Коциловський. Переводив тоді канонічну візитацію своєї дієцезії, як відгук величної маніфестації Української Молоді Христової (УМХ) у Львові.
І знову москалі в селі в 1939 році, але швидко зникли… Відтак село було приєднане до генералгубернаторства аж до 1944 року. В тім часі, весною 1943 р., польська "Армія Крайова" (АК) почала палити наші села й мордувати населення на Підляшші та Холмщині. Доходили навіть чутки, що поляки планують винищити все українське населення аж по Солокію та Буг. Як реакція на ту небезпеку, почалась в Белзчині творитись "упівська республіка". Отож, упівці постановили в першу чергу знищити польське селофортецю Острів, розташований між Белзом і Кристинополем. Запланований напад відбувся ранньою весною 1943 р. Відтак розбито трьохтисячний відділ "АК" біля Річиці.
З 1го на 2ге липня 1944 р. совєти знову зайняли частину Белзчини. Кордон між СССР і "Людовою Польщею" проходив по Солокії, тобто від Кристинополя (тепер Червоноград) до Корчева. В тих околицях, так званім Закерзонню, де Українська Повстанська Армія мала шпиталі й провізаційні центри, совєти влаштовували часті облави, бо поляки були заслабкі та безпорадні. Одної ночі, з 27 на 28 травня 1946 р., УПА спільно з польською партизанкою "Вольносць і нєподлєглосць" напали на грубешівську в’язницю.
Тиждень перед Великоднем 1946 р. почалось переселення. До Белза прибуло польське військо, яке очолював полковник Москальов. Воно зганяло людей, побитих і пограбованих, до белзької залізничної станції. Горіли довколишні села, відбувавсь нерівний бій між регулярними польськими відділами й нашими хлопцями. У Великодну ніч упівці, попередньо зірвавши "штреку" від Угнова і запаливши скирту перед Сільцем, обстріляли Белз із цеблівського "Корчунку". Теж вони спалили Цеблів, крім церкви, молочарні й, мабуть, школи.
У цей період визвольних змагань склали життя на вівтарі Батьківщини такі цеблівці: Мирон Богун (Кожушків) у Львові, Іван Бугер (Тивонів), Іван Зацерковний, Іван Зінько (Корнилів), Микола Карівець, Зиновій Кіселик, Зиновій Коваль, Володимир Козій (Кравчуків), Іван Коцюк, Мирон Курка, Зенон Локач, лікар, Василь Луцик (Матвійшин), Ярослав Луцик (Матвійшин), Богдан Наконечний (Миськів), Іван Литвин, Гриць Медина, Володимир Наконечний (Галушинський), Ольга Наконечна, Степан Наконечний (Улянів), Олена Новосад, Іван Огородник, Ярослав Панасюк, Володимир Петришин, Гриць Пянило, Олекса Ризєвич, Іван Сас (Сасків), Теодозій Шурма (Молочарів), Володимир Кравчук.
***
В 1951 р Цеблів приєднано до України. Кілька років пізніше багато цеблівських переселенців повернулось із Тернопільщини. Відбудували село і повернули йому попередню назву Цеблів.
Іван ВЕРГУН.
На знімку: Іван ВЕРГУН агроінженер, уродженець Цеблова, проживав у Франції, де й помер в 2010 р. на 96му році життя. Фото 1976 р.