Написати про Цеблів мене спонукало те, що моє рідне село досягло поважного віку – 435 років. Отож я вирішив поділитися своїми відомостями про родинне село, написати про те, що розповідали мені батьки, родина, старожили, які відійшли у вічність, а також про те, що я дізнався з історичної літератури.
…Колишній Цеблів був наче звинутий клубочком, біля підніжжя сокальських горбів. З Белза полем тягнулась польова дорога попри Цеблів та далі на Себечів. Наше село притулилось до гори, яку називають "Корчунок". Дерев`яна церковця, монастир сестер св. Йосифа Обручника, школа, молочарня, читальня "Просвіти" розмістились на горбочку, оточені віночком біленьких хатин. То як же не написати про Цеблів? Тут залишились мої безжурні дитячі літа, тут зносилась у небеса матусина молитва за моє здоров`я, успіхи у навчанні та подальше щасливе життя. Тут, у цеблівській церкві св. Безсрібників Косми і Дам`яна, яка споруджена ще у 1861 році, і є пам’яткою дерев`яної архітектури галицької школи унікального зразка українського монументального стінопису, батьки мене хрестили.
Село Цеблів віддалене на північний схід на шість кілометрів від княжого Белза. Перша історична згадка про село датована ще 1575 роком. У ті часи тут росли буйні ліси, повні дикої звірини. Отож це місце було княжою резиденцією для полювання. І, можливо, вислів "це був лов" стало праосновою назви Цеблов, а згодом Цеблів. Існує переказ про Чорний шлях, який, починаючи від Перекопу, перетинав майже всю Україну, ним татарські орди нападали на наші села. У переказі йдеться, що він тягнувся повз Цеблів і далі йшов на територію нинішньої Польщі. Розповідали, що татари, щоб не збитися з дороги під час повернення додому насипали коло шляху могили. Такі насипи залишились біля Жвирки, Цеблова, Перемислова. Напади татарських орд часто були несподіваними. Смертельним смерчем налітали вони на мирні села. Аби напад не був несподіваним, селяни виставляли вартових. Отож така могила досі височить за Цебловом в урочищі "Корчунок". На ній стояв стовп, обв`язаний соломою і облитий смолою. Якщо вартовий чув чи бачив наближення ворогів, то запалював стовп, попереджаючи таким чином односельців про небезпеку. Місцеве населення різноманітними способами переховувалось від ворогів. Події тих далеких часів знайшли своє відображення у народних переказах і легендах. Але час знищив багато дорогоцінних перлин. І про цю легенду дуже давно розповідали цеблівські старожили. Їхав пан з панею і дочкою в бричці. Проїжджали вони попри джерело "Безодня", яке є й до сьогодні на північ за Цебловом. Вони заблудили, всі були потомлені і спраглі. Коні рвонули до джерела, щоб напитись, і всі потонули у прірві. Аж за тиждень тіла небіжчиків виплили у Західному Бузі біля Сокаля.
Ще одна історична довідка свідчить про те, що військо Б. Хмельницького в 1651 році мало перепочинок у Цеблові, а потім попрямувало на Берестечко. Можливо з цих часів бере початок рід Богунів.
У 1914 році Цеблів захопили російські війська. Вбили тоді сорок солдат, їх поховали на старому цвинтарі зі сторони Безуєва, села якого вже немає. Від рук росіян загинуло десять цеблівців.
У 1918 році, в листопадові дні, зі сторони Белза цеблівці обороняли село від польського нападу, де в бою загинуло два стрільці і їх командир. А у 1946 році перед Великоднем розпочалося виселення мешканців села. Тоді горіли навколишні села. Згорів і Цеблів, окрім школи, церкви, монастиря. Це не дало можливості сюди переселитися полякам, які не хотіли з попелища зводити село. До виселення у Цеблові налічувалося 812 мешканців, серед них 797 українців та 15 поляків з панським двором, у селі була 161 хата. У 1951 році Цеблів знову прилучили до України і корінні цеблівці повернулися до родинного села. Культурному та економічному розвитку село завдячує своїй сільській еліті: священикам, вчителям, студентам. Свого часу, завдяки учителю, у Цеблові заснували "Братство тверезості", до якого належало 311 членів. Таке товариство було б дуже бажане і в наші дні. Із Цеблова "вийшли в люди" десять учителів, один лікар, два інженери, чотири священики, один юрист…
Неоцінимий внесок у духовний розвиток села зробили сестри Згромадження св. Йосифа Обручника. Двоповерховий, мурований будинок монастиря споруджений у 1913 році на кошти пароха села о. Кирила Селецького. Сестри жили з праці своїх рук, займалися господаркою.
Поза тим, дуже плідно працювали для села, вчили дітей катехизму, опікувались хворими, прибирали церкву. Їхні скромні вчинки вказували на християнські чесноти. Згромадження проіснувало 38 років до 1951 року, а згодом монахині змушені були утекти від більшовицького Ірода.
Проте, як віщувало їм Євангеліє, сестри повернулися в рідні краї. Вже в роки незалежної України вони відновили свій монаший дім, взірець християнського святого життя. Тепер Згромадження є важливим духовним центром Цеблова. Автор цих рядків свого часу домігся, аби монахиня, котра має медичну освіту, завідувала медичним пунктом села. Мешканці, особливо люди літнього віку, щиро вдячні сестрі Моніці за щоденну допомогу і піклування, хоча згодом медпункт з монашого дому забрали.
Резюмуючи вищесказане, варто відзначити, що Цеблів, без перебільшення, є зразком сіл Західної України. Всі цеблівці працювали для розвитку села, борючись з труднощами, що завдавала селу польська окупаційна влада, а згодом і більшовицька, боролись за національне право жити вільним життям на своїй прадідівській козацькій землі.
Віктор ВЕРГУН.
с. Цеблів.
На знімках: вгорі – Андрій ВЕРГУН, дідусь автора, похований у Цеблові; внизу – так до операції “Вісла” виглядала хата Вергунів в Цеблові.
(Фото з сімейного архіву автора).