Ці поетичні рядки Йосипа Струцюка про Холмщину, яка є тим відтятим крилом від України. Ще донині холмщани у своїх снах бачать чепурні хатинки, що потопають у білому цвіті садків, безкраї поля, де дозрівають дорідні хліба, чують сумовиту холмську пісню. Та це лише у снах. А в дійсності. В рідних селах мешкають чужі люди, церкви стоять пусткою, лише на цвинтарях могили предків.
22 серпня на кордоні між Львівською та Волинською областями, неподалік єдиного холмського села Пісочне відбудеться відкриття пам"ятного знаку "Жертвам терору і депортацій українців на Холмщині в 1938-1947 роках”. Сюди з’їдуться холмщани звідусіль. Аби пом"янути, згадати.
У пам"яті Зіновія Юзв"яка та його сестри Євгенії Вітер теж закарбувались трагічні спогади дитинства, коли вони назавжди залишили свій рідний холмський край.
Євгенія ВІТЕР (ІВАНОВА):
– Все пам"ятаю, якби було це вчора. 22 березня 1944 року, хоча й весна, але снігу було ще багато. Ми перебували в нашому родинному селі Новосілках. Але до нас дійшли чутки, що поляки наступатимуть на наше село, і ми повтікали в Ліски, думали, що там буде безпечніше. Адже горіло вже не одне село. Та сталося якраз навпаки, поляки не зачіпали Новосілок, а підступно вранці, коли хлопці із самооборони пішли хоч трохи відпочити, й тільки-но почало сіріти, напали на Ліски. Ми звернули увагу, що по полю в долині начебто рухаються купи гною. Підійшли під саме село раптово. Ми покидали і коні, і все що було на фірі, рятувались як могли. Всі пороз-бігалися, хто куди міг. Тато схопив мене за руку і побіг, за нами – дід і баба. Мама залишилася вдо-ма, щоб помогти своїй сестрі, в котрої була грудна дитина. Бо дитя плакало.
Отож я з батьком та бабою і дідом побігли в низовину, до будинку священика. На подвір"ї були льохи, і багато людей в них сховалися. Батько каже, ховаймося тут, бо мене поранили в ногу, і я леде стояла. Куля попала наскрізь, але кістки не зачепила. Я й кажу татові, що в мене нема ноги, замість неї кілок. Що міг тоді зробити мій батько, хоч бачив, як з рани витікає кров. Притулив мене до себе і так ми стояли в льоху. Дивимося, а поляки прямо з гори спускаються до нас. Ми всі як на долоні. Тато впізнав тих поляків-бандитів з кольонії, вони колись нас ще за німців обікрали, бо знали, що дідо був в Америці, і його дочки гарно вбиралися, і в хаті було багато чого більше як в інших. Тоді вони зробили підкоп і обікрали нас. А тато пішов до комендатури і замельдував, тоді поїхали до них і там знайшли все награбоване. Тато все пізнав, що було наше, і забрав. Якраз то був один з тих поляків-бандитів, котрий пізнав його, підійшов і почав бити. Баба дуже плакала і просила: "Лиши дитину, не стріляй її (мені тоді було десять років)". Але їх знервувало бабине голосіння, і хтось з них вдарив її дуже сильно в чоло, розпанахали череп. Страшно згаду-вати… Я собі пригадала одного з тих поляків, бо він приходив до батька Зіновія, який був добрим шевцем, подавала йому води. Я нагадала йому про це, то він у нас не стріляв, а другий підняв карабіна і почав стріляти в батька, а я стояла за ним, притулилася. Він цілився мені прямо в серце, а попав у ребро. Я втратила свідомість і не знаю, скільки пролежала під тілами батька, баби і діда. Чудом вижила. Згодом видряпалася наверх і побачила як за хату мужчина зайшов, бігла, повзла до нього, аж зомліла. Він мене підняв і положив на фіру. Тут на конях прискакали ті бандити і хотіли викинути мене з фіри, "бо то єст украінка". Але той чоловік-поляк врятував мене, сказавши, що то "наше дзєцко". “Вона бавилася разом з нашими дітьми і говорить по-польськи, а наші діти по-українськи. Я ту дитину знаю, вона з доброї сім"ї". Потім він завіз мене до якоїсь хати і промив рану на нозі. Посадили на фіру, на ногу приклали сіль. Їдемо ми через ліс, а ті бандити нас супро-воджують і кажуть лиши її тут. Але той поляк сказав, що завезе мене до села. А ті до нього, що тебе укра-їнці вб"ють, а старий поляк каже: "Не вб"ють, я їм їх дитину привезу." Бандити поїхали в ліс, а той чоловік бачить, що кулі свищуть, сказав мені підійти до купи гною. Я ледве доповзла, бачить, що не можу, бере мене “на барана”. Два кроки під-ступив, а далі не мав сили. Врешті посадив мене і каже: "Йду в село, щоб за тобою прийшли". Скинув свою сухману, дав її мені. Кулі свищуть, я боюся і повзу, а він йде в село. "Боже, коли він зайде?", – собі подумала. Заким він зайшов, то я вже перед Новосілками була.
Хлопці із самооборони занесли мене до хати солтиса Зозулі, положили на ліжко, а там лише солома, бо постіль поховали. Маму розшукали, бо перед тим люди з Новосілок пішли в Ліски і там побачили своїх постріляних родичів. Серед трупів мене не знайшли. А потім мама дізналася, що я жива, хоч поранена, але чекаю її в Новосілках. Вона як прийшла і побачила мене, то почала плакати, а я до неї: "Мамо, не плачте, мене не болить, я жива." Мама зажурилася, бо чим лікувати: лікаря в селі не було, я втратила багато крові. Ліку-вали салом, яке різали на кусочки і прикладали до рани. В ромашці вимочували ногу і бинтували. А як на наше село напали, мама мене зашила в перину, взяла на плечі та й понесла через поля, де по пахви снігу. А з нею була наймолодша сестра Настя, молоде двадцятирічне дівча, котре хотіло допомогти мамі нести мене. Сніг топився, води і слякоти повно, ноги мокрі, йти було ду-же тяжко. Врешті ми підійшли до Довж-нева, де вже була наша родина -батьки Зіновія Юзв"яка, вони попросили забрати мене з мамою до хати, а самі поселилися у кошарі. І так поволі я поверталася до життя. Знаєте я постійно молюся за того старого поляка, що взяв мене на фіру і повідомив родину, що жива. Спочатку давала в церкві картку за його здоров"я, а тепер за упокій душі "безіменного поляка”, котрий врятував життя. А до могили свого батька, діда і баби їздила разом з братом Зіновієм Юзв"яком у Ліски.
Зіновій ЮЗВ"ЯК:
– Батьки подивилися у вікно, кажуть горить Костюшин, самооборона ходить, пильнує село. Але щось нас тривожило, ми запрягли коней, на фіру поклали муку, м"ясо, свиню закололи, бо їдемо десь світ за очі. Пішли до спиртозаводу. Вже сіріти почало. Вирішили трохи від-почити, думали, що поляки вже не насміляться наступати, дивимось доли-ною, хтось скрадається. Аж тут почулися вистріли, застрочив кулемет. Тато в один бік, я – в другий. Ми якось з бідою викарабкалися на гору і за село на дорогу. Аж побачили трьох жінок, впізнали маму з немовлям і її сестер. Потім само-оборона пішла в Ліски подивитися, що там сталося. За ними подалися мама з татом і сестрами. Побачили побиту родину, але Євгенії там не було. Згодом у Новосілках знайшли поранену Євгенію. Коли поляки почали погрожувати знищити Новосілки, ми перебралися в Довжнів.
Вже як фронт переходив, то 2 квітня1944 року поляки дощенту спалили наші Новосілки.
А колись це було високопатріотичне, прогресивне село, ми мали оркестр, хор, першу сільську флію "Рідна хата", дитячий садок, український кооператив, була крайова молочарня, якою Макара завідував, вчителями у школі працювали Білянські зі Забужжя. У Новосілках мав парафію священик родом з Житомирщини Микола Гольц. 2 квітня 1944 року приблизно о 8 год. десь з півсотні поляків оточили село Новосілки і забрали 11 осіб. А священик та дяк саме йшли хрестити дитину і у той час їх схопили ті бандити. Їх по-звірячому замордували, а окрім них було знищено більше 130 православних українців. Через три тижні після спалення села, знайшли їх тіла. На грудях священи-ка був вирізаний хрест, йому викололи очі, відтяли бороду, язика вирвали… А небіжчик був українським патріотом і робив все для того, щоб не було міжконфесійних кон-фліктів між поляками і українцями. І поплатися за це життям. Тіло поховали разом з усіма іншими у братській могилі. А вже в наш час на українському цвинтарі встановили о. Миколі Гольцу символічний пам"ятник.
…Мій тато був добрим шевцем, до нього не раз пошити чоботи приходили військові, які йому ска-зали, щоб він забирав звідси родину, бо на Холмщині більше України не буде. І так наша сім"я опинилася в Сокалі. Я закінчив Сокальську СШ №1, після армії поступив у зоовете-ринарний інститут, працював зоотех-ніком, заступником та головою колгоспу в селах Сокальщини. Нині з родиною мешкаю у Хороброві. Тішуся, що зміг у село, яке стало мені рідним, провести газ. Люблю Сокальщину, маю тут багато друзів. Але туга за рідним краєм не раз ятрить душу і серце. Хотів би зустрітися зі своїми односельцями з Новосілок. Обов"язково поїду на відкриття і освячення цього пам"ятника, бо то наш біль за малою Батьківщиною, яку, як і матір, забувати не можна.
Записала Оксана ПРОЦЬ.
Фото автора.