Вічна пам'ять Героям! Їх імена сьогодні увінчано славою, про яку вони в ті буремні роки здобуття незалежності України не мріяли. Їх подвиги на сторінках повстанських щоденників оживають неймовірними споминами! Залишені у спадок ці писемні рукотворні пам’ятки свого часу були надруковані на Заході, куди, шукаючи порятунку та уникнувши репресій, подавались повстанці. Гірка доля спіткала багатьох народних месників – пропавши безвісти, закатовані, замордовані у таборах та приречені на вічне споглядання смерті, вони залишили по собі ці нетлінні спогади. Сокальщина теж була місцем запеклих боїв українських вояків, про що красномовно свідчать описи кривавих сутичок УПА. Кілька з них, наскоки на Варяж та Хоробрів 26 травня 1945 року, описав булавний Босфор. Уславлений надбужанськими походами проти сталінських та польських опричників на теренах Сокальщини, Грубешівщини та Холмщини Маріян Лукашевич, відомий в народі як к-р «Черник», трагічно загинув під час облави в с. Жнятин. Рятуючись від польсько-більшовицького «ресорту безпеченьства» в одній із місцевих криївок, викопаній не досить вміло та незабезпеченій від вогню, командирові забракло повітря. Порятунки місцевих селян та санітара, щоб повернути до тями ще живого повстанця, виявились марними. Поховали Героя у селі Переводів.
(Від авт.: скорочений текст бою в селах Варяж та Хоробрів подається мовою оригіналу булавного Босфора. Пісню про героїчні подвиги командира «Ягоди»-«Черника» було укладено вістуном Тарасом).
В ліску недалеко одного села – притаєний, ледве чутний гомін. Багато озброєних людей, одягнутих в большевицькі, польські чи німецькі уніформи, оживлено розмовляють між собою. Не дармо ж їх усіх скликано. Це українські повстанці, зібрані тут за дорученням своїх командирів, очікують дальших наказів. На більш виднім місці появляється командир Ягода-Черник. Заряджує збірку. Стають у довгі стрілецькі лави завзяті повстанці. Командир Ягода-Черник ясно й виразно пояснює, в якій цілі всі тут зібралися. Поставлено завдання знищити дві станиці большевицько-польської міліції, – в містечку Варяж і в Хороброві. Треба покарати бандитів за їхні злочини, за спалені хати, за палення живцем людей, за грабежі, за невинно пролляту кров. Нема в Холмщині, нема в Грубешівщині ні одного села де би скажені, тупоголові польські шовіністи-імперіялісти, що пішли тепер ще й на службу червоному кремлівському люциперові, – не нападали, не палили, грабували, били, мордували, вбивали. Немає ні одного дня без сліз і крови, без зойків і мук безборонних жертв, без пожарів і клубів диму, що встеляють наші рідні села. Українські повстанці відбили вже не один наступ, покарали не одних злочинців-бандитів. Сьогодні черга на польсько-большевицькі міліції у Варяжі і Хороброві. Знищимо їх! – рвалися повстанці.
Командир Черник пояснює план, за яким має відбутися наскок. Ввесь повстанський відділ розділено на окремі бойові групки. Кожна група дістає окреме завдання. Одні стануть на заставах по різних боках містечка, щоб забезпечити повстанців від несподіваного наскоку інших ворожих залог. Головна група під командою самого Черника має знищити станицю міліції в м. Варяж. Інша група під командою чотового к-ра Дуди зробить те саме із станицею міліції в недалекому Хороброві. Групи, що відходять на заставу, відійдуть негайно, а група Черника і Дуди смерком. Поволі вечоріє. Повстанцям важко виждати до вечора. Нарешті виходять. Рівним кроком, ніде не зупиняючись, йдуть відважні українські партизани. Треба йти скоро, непомітно. Йдуть понад річкою, опісля доріжкою між численними ровами. До станиці міліції не можна зайти через містечко від південно-східньої сторони, бо там ворог має добре поле обстрілу. Треба зайти таки від сторони сіножатей, від півдня. Недалеко вже ворожа стійка. Нагло стріл! Наш кулеметчик Явір ранений в рам'я. Добре вицілив клятий. Але друг Явір йому цього не дарує! Скоро знімає свого кулемета та пускає кілька серій за нахабним ворожим стійковим. Цей панічно втікає. Ворог на станиці вже заалярмований стрілами. Командир Черник дав наказ вистрілити дві ракети: білу і зелену. Це знак, щоб група Дуди починала наскок на станицю міліції в селі Хороброві, а інші групи щоб зайняли свої становища на призначених їм заставах. Ворог може пробувати втікати. Треба було б його завчасу здержати вогнем. Як діло, то діло; як кара, то кара! Наказ – до наступу! Впали перші, якось дивно глухі стріли. Повстанці рванулися вперед, перейшли глибокий рів і… вже перед самою станицею. Міліціянти опинились нагло перед маревом кари. Щоб дати собі «відваги», кидаються пити запаси горілки. Бо в них і на станиці горілка. Пили й мордували, і знову пили. П'ють і тепер, – але це вже востаннє… Бо тепер мають перед собою не безборонних жінок і дітей, – а повстанців – месників народніх кривд.
Тарахкочуть кулемети, рвуть повітря гранати. Зі станиці доноситься п'яний, божевільно-дикий спів. Деякі п'яні міліціянти виходять на вулицю і щось белькотять. Якийсь п'яний міліціянт підходить до вікна і говорить: «Брацє нє стшеляй, не відзіш, ск… сину, же то свої». А відтак знову лунав спів. Гук гранат час від часу перебиває цей дикий передсмертний шал. Якийсь ворожий підофіцер вибіг на вулицю і почав кричати до повстанця Сойки, одягнутого в польський військовий однострій: «Не стшеляй, бо зрадзіш становіска». Але це були його останні слова… Не помогла ворогові й горілка. Вороже кубло, це одноповерхова кам'яниця, положена недалеко церкви. Чи ворог надіявся на грубі мури й висоту свого схоронища!? Постаті народних месників стоять непохитно перед їхнім кублом. Не віриться ворогові, що це дійсність, а не сон. Врешті сповнилося. Зашуміло, загуло й роздався страшенний гук. Рухнула миттю одноповерхова кам'яниця. 3авалилася, а під собою причавила порозривані в куски тіла большевицьких гайдуків. Не стало міліційної станиці. Осталися тільки руїни. Хмара диму та пилу, що вдарила високо вгору, поволі опадає. Це робота повстанської торпеди.
Польське населення містечка дивиться з переляком на руїни «твєрдзи» і на розгарячених боєм повстанців, що по них струмками ллється піт. Але повстанці вияснюють, що не зачіпають цивільного населення, тільки карають безпосередніх стверджених злочинців. Вияснюють дальше, що поляки тепер також у большевицькій неволі й повинні пізнати свої блуди та лучитися з нами у визвольній боротьбі. При цьому роздають листівки. Тим часом повстанцям вже час у дальшу дорогу. З Хороброва чути безперервний клекіт бою. Мабуть, важко приходиться командирові Дуді здобувати це гніздо польських сталінських бандитів. Треба йти на поміч.
* * *
Станиця міліції в Хороброві містилася в двоповерховій кам'яниці недалеко костела. Приперта південним боком до костела, уможливлювала доступ до себе тільки з південно-східнього боку, де перед нею стояв високий на вісім метрів будинок гуртожитку. Власне звідси командир Дуда провадив наступ. Оточені міліціянти тут не були п'яними й вірили, що справді грубі мури та вогонь їхніх численних кулеметів не допустить нікого, заки надійде їм допомога. Чота к-ра Дуди кілька разів атакувала. Але ворог мав добре поле обстрілу. Безцільним було наражати життя багатьох повстанців. Треба було скритися за будинком гуртожитку й звідтам обстрілювати ворога. Ворожі кулі безвпинно дзенькотіли об стіни, роями перелітали понад будинок, рикошетом відбивалися від твердих стін та, мов оси, кидалися довкруги. Саме в той момент надходить командир Черник зі своєю групою. Серії стрілів падуть у ворожі вікна. За наказом к-ра повстанці витягають торпеду на дах гуртожитку. Важка, понад 100-кілограмова торпеда поволі та певно дістається на високий дах. Стрільці негайно приготовляють її і запалюють. Тепер дістанете за свої злочини!.. Але що це? Всі ждуть, а торпеда не вибухає! Порох згорів, а вона осталася на місці. Мабуть замокли вибухові речовини. Ще кілька разів підсипається порох: вислід цей самий. Ворог зауважує рухи повстанців на дасі й б'є по гуртожиткові мов ошалілий.
Повстанці проте не тратять надії. Кількох розбігається по сусідніх господарствах та приносить солому. Одчайдушний буковинець, друг Заєць наладовує на себе всю цю солому, вилазить на дах і миттю приступає до торпеди, ще раз добре спрямовує її у напрямку міліційної станиці й обкладує непослушну соломою та підпалює. Не поміг порох, може поможе солома… Українські повстанці вміють різні штуки… Стріляють навіть при помочі соломи. Ворог безнастанно стріляє в сторону відважного буковинця. Вогонь чимраз більше огортає солому та торпеду. Невгамовний буковинець підводиться і весь обагрений відблисками вогню, кричить до ворогів: Зараз вам, сталінські слуги, прийде кінець!» Невгамовно клекотять кулемети, фінки та кріси. Увесь цей гамір перериває страшний шум зі свистом. Це пекольна машина торпеди розбиває грубий мур большевицької кріпости й з величезною силою розривається в її нутрі. Хмари диму разом з відламками цегол і пірваними на куски польсько-сталінськими бандитами піднімаються високо вгору.
У вухах ще шумить. Самі повстанці з подивом глядять на своє діло. Не стало вже ні сліду з недавніх нелюдів. Це відплата за тих, що живцем пеклися у вогні, що під руками катів передчасно кінчали своє життя, що в темних в'язницях без кусника хліба в розпачі очікували свого останнього дня. Це кара за тих, які вийшли з рук катів, але скатовані, окалічені й обезсилені не могли вже провадити життя. Так, кат дістав заслужену кару. Може тільки подякувати за те, що смерть його не була такою, як катованих ним жертв. Може тільки подякувати за те, що його смерть стала наглою та скорою.
* * *
У пивницях міліційної станиці тривожаться. Скатовані, вимучені голодом і холодом, ледве живі від безнастанних побоїв сталінських посіпак, ув'язнені тільки за те, що не хотіли опустити своїх власних господарств, за те, що не хотіли добровільно виїхати із своєї рідної землі в совєтський «рай», чи за те, що дали з'їсти своєму рідному синові-повстанцеві, тепер власне вірять у силу своїх молитов. Цілими ж днями й ночами молилися, щоб Господь дав силу повстанцям, щоб Господь вивів повстанськими руками невинних в'язнів з катівських рук. Ці тривожні, переплітані надією міркування перебиває якийсь жахливий гук. Що це? Кілька хвилин після вибуху ув'язнені чують, як штаби на дверях пивниці тріскають від важких нервових ударів. Це ж напевно свої, бо не відчиняють ключами. Двері відхиляються. До пивниці паде сніп сірого нічного «світла». А на тлі цього усміхнені, опилені знайомі обличчя. Це ж прийшла воля!!!
Вісімдесять мужчин, жінок та дівчат кидаються з плачем радості цілувати своїх визволителів. Притишений гамір радості скоро перебивають три розприскові ракети. Це к-р Черник дає знак до збірки. Робота скінчена – а час не стоїть. Повстанці вже готові. Нагло паде стріл. Це повстанець Сойка проходив попри костел та тут дістав постріл в груди. Якийсь польський сталінський посіпака скрився між цивільним населенням у костелі та звідти стрілив. Це ворог провокує повстанців до акції проти цивільного населення в костелї. Але ці не даються взяти на підступ. Підбирають свого раненого та відходять. По містечку тут і там валяються трупи катів. На грудях кожного трупа видніє положена повстанцями біла карточка з написом: «Заслужена кара за злочини, за масові вбивства, грабежі, палення українських сел, кидання в огонь невинних дітей, жінок, та за інші звироднілі вчинки, що ти їх поповнив на Українськім народі!» Нехай знають кати, хто і за що їх карає. Хай довго пам'ятають свою заслужену криваву купіль в містечку Варяжі.
* * *
Бадьоро і весело, вкриті славою, окрилені легендами і вдячністю Народу, вертаються повстанці командира Ягоди-Черника на свої постої і співають із глибини душі:
По Холмщині, понад тихим Бугом,
Де чайка об воду черкає крилом,
Там пісня лунає про Ягоду-Друга,
Там слава про нього літає орлом.
Його пам'ятає Посадів і Набруж,
Діброва, Черничин, і Мірче й Крилів;
Його пам'ятає Махнівок і Варяж,
Він всюди нещадно громить ворогів.
Лети, наша пісне, по холмських руїнах,
По галицьких селах, волинських лісах,
Лети, наша пісне, по всій Україні,
В зелених Карпатах, донецьких степах.
До бою правого, до бою ставаймо,
Бо помсти жадають повстанські серця,
Про Ягоду пісню в бою заспіваймо,
Про Ягоду – батька, героя-бійця.
Підготувала Ірина СЛАВЧАНИК.