Головна / Згадаємо, як це було / Перший редактор “Голос з-над Бугу”

Перший редактор “Голос з-над Бугу”

Наша громадськість більше начувана про акт відновлення української державності у Львові 30 червня 1941 року, хоч обране державне правління із його очільником Ярославом Стецьком проіснувало менше двох тижнів. 12 липня цього ж року гестапо за відмову анулювати згаданий акт заарештувало верхівку ОУН (революційну) і ув’язнило в концтаборі Санксенгавзен. А от про Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) менше поінформовані у нас, особливо молодше покоління. Це був орган політичного керівництва, що поєднував своєрідні парламентські і виконавські функції. Його метою і завданням було, як сказано у законодавчому документі «Платформа УГВР», – «об’єднати і координувати дії всіх самостійницьких визвольних сил українського народу на всіх землях України та поза ними проти всіх ворогів українського народу, зокрема, московськобольшевицького і німецькогітлерівського імперіалізмів, за створення Української Самостійної Соборної Держави».

Після довгої підготовки установчий Великий збір УГВР, який проходив 11-15 липня 1944 року біля села Сприя Самбірського району Львівської (тодішньої Дрогобицької) області, ухвалив документи про платформу, і тимчасовий устрій ради, прийняв «Універсал УГВР до українського народу» та «Присягу вояка Української повстанської армії». На Великому зборі було обрано Президію і Генеральний секретаріат УГВР. В Україні під більшовицькою окупацією вона через УПА керувала збройною боротьбою та вела через ОУН політичну та агітаційну роботу проти совєтів, закликала населення бойкотувати так звані вибори до верховних рад УРСР і СРСР, затверджувала звання і нагороди повстанцям, які полягли героїчно за рідну землю або проявили бійцівську доблесть. Важливі сторінки цієї діяльності висвітлювали журнал «Самостійність» (1946-1947) та випуски «Бюро інформації УГВР» (19481951), друковані видання УПА та ОУН.

Вкінці 1944 року частина членів Ради виїхала за кордон і оформилась в нову структуру як Закордонне Представництво УГВР, головою якого в 1946 році став о. Іван Гриньох. Він відав закордонними справами, вів переговори з польським підпіллям, з румунами та угорцями, налагодив зв’язки із західними альянсами, разом із Миколою Лебедем репрезентував УГВР перед західним світом. Отець Іван Гриньох від імені цієї організації добився звільнення з концтаборів Третього Рейху С. Бандери, Я. Стецька та інших українських політв’язнів, потім багато зробив для підтримки дисидентського руху в Україні.

Та наша мова піде про тих, хто своєю долею був пов’язаний із Сокальським краєм. Передусім йдеться про президента УГВР Кирила Осьмака. Він народився 1890 року в містечку Шишаки Полтавської області, був членом центральної Ради УНР, пройшов крізь більшовицькі тюрми і, опинившись в роки Другої світової війни із сім’єю у Львові, приєднався до українського підпілля. На посаді обраного президента УГВР К. Осьмак, отримавши благословення митрополита Андрея Шептицького, утверджував демократичні засади самоврядування у кращих традиціях українського парламентаризму, аж поки його, пораненого, не схопили 13 вересня 1944 року чекісти на теренах Дрогобицької області.

Протягом трьох років тюремного ув’язнення він видавав себе за вихідця із села Цеблів Сокальського району Івана Коваля. Ні очні свідчення зрадника «Рубаня», інших осіб, ані жорстокі тортури не зламали його. Мужній месник аж тоді признався сам, коли було встановлено, що Коваль помер навесні 1944 року. До кінця життя (а загинув він у Владимирській тюрмі 16 травня 1960 року) Кирило Осьмак (псевдо «Псельський», «Горянський») залишився вірним українській ідеї. Енкаведисти намагалися використати його в контрпропаганді і самі зізнавалися у своїх марних намірах: «Спроба переконати Осьмака в тому, що ОУН є найлютішим ворогом українського народу, не принесла позитивних результатів, а на запропоновану йому пропозицію посприяти в боротьбі проти ОУН заявив, що він був і залишається українським націоналістом і радше готовий піти на смерть, ніж погодитися на участь у заходах, спрямованих проти ОУН та її діяльності». Ще залишається додати: його дочка Ліля загинула в УПА.

Микола Дужий («Вировий», «Мирон», «Микола Колос»), який народився у селі Карів Сокальського району, теж був учасником Великого збору УГВР, на котрому його обрали секретарем Президії. Він входив до складу делегації Рефентури зовнішніх зв’язків ОУН 1944 року для переговорів із румунами в Кишиневі, як редактор військовополітичних видань у підпіллі висвітлював діяльність УГВР. 4 червня 1945 року М. Дужий потрапив до рук енкаведистів, але під час слідства не зізнався про своє членство в УГВР. Він отримав смертний вирок, який було пізніше замінено на двадцять років каторги. Важко хворого М. Дужого достроково звільнили 21 квітня 1955 року. Однак у Львові, – як пише у листі до автора цих рядків вдова його брата Петра Марія Дужа, – «після довголітнього «курорту» прожив 12 днів вільним. Лежить на Личаківському цвинтарі, вдалося мені перепоховати його поруч з Петром, Сорокою Михайлом і Катрусею Зарицькою на почесному місці».
Не менш колоритною і цілісною особистістю залишився у пам’яті нащадків Ярослав Біленький («Чернігівський Степан»). Він був найстаршим за віком серед членів УГВР. Я. Біленький народився 1883 року в родині самбірських вчителів, народну школу закінчив у Самборі, а гімназію – у Сокалі. 1901 року вступив на філософський факультет Львівського університету і завершив студії у Відні. Я. Біленький з 1906 року викладав українську мову і літературу в Львівській академічній, згодом у Коломийській та Сокальській гімназіях.

Проголошення Західно-Української Народної Республіки він зустрів у Сокалі. Його, учителя, призначають комісаром Сокальського повіту. Завдяки вмілій організаторській роботі Я. Біленького влада швидко в усіх населених пунктах перейшла до рук українців, налагоджувались питання оборони, освіти та охорони здоров’я. В листопаді 1918 року вийшов перший номер газети «Голос з над Буга» (збережено тогочасний правопис – П. Б.), редактором якої був Я. Біленький. Вона закликала до мобілізації українців і творення власного війська, роз’яснювала причини польськоукраїнської війни, знайомила читачів із фронтовими подіями, фактами повсякденного життя. Часопис під рубрикою «Як поляки воюють з нами» постійно інформував про знущання польських шовіністів над нашим народом, розвінчував ці злочини. «Голос з над Буга» стала ініціатором створення фонду на допомогу пораненим січовим стрільцям. Починаючи з 23 січня 1919 року, вона друкувала список пожертвувань «для полевого шпиталю в Сокалі». Разом з тим, газета не обминала проблем земельної реформи, підготовки учительських кадрів, національної самосвідомості. Із наступом добре озброєної польської армії Галлера на українському фронті припинився і випуск часопису. У новому форматі «Голос знад Бугу» відродився із встановленням Української держави.

Далі шлях Я. Біленького разом із Галицькою Армією проліг до Кам’янцяПодільського, де до листопада 1919 року працював у міністерстві освіти Української Народної Республіки, організовує школи для селянських дітей. Він близько сходиться із ректором місцевого нововідкритого державного українського університету, відомим вченим, громадськополітичним і релігійним діячем Іваном Огієнком (митрополитом Іларіоном).

Після визвольних змагань Я. Біленький повертається до Сокаля, але польська влада чинила перепони для працевлаштування. Він їде до Львова, де в академічній гімназії, інших середніх закладах викладає українську мову і літературу, поринає у вир наукової і громадської діяльності як член «Учительської громади», співробітник видань «Рідної школи» і редактор часопису «Українська школа». У співавторстві Я. Біленький підготував підручники для гімназій, досліджував творчість Тараса Шевченка і Лесі Українки. У його творчому доробку – матеріали про впровадження передових методів і напрямків світового шкільництва в українських навчальних закладах, які й нині не втратили актуальності.

З приходом більшовиків 1939 року, Я. Біленький працює доцентом Львівського університету. За ним стежили енкаведисти, але вчинити розправу не встигли, у зв’язку із раптовим початком війни. Він, незважаючи на поважний вік, призначений секретарем Ради Сеньйорів та Української Національної Ради, яку невдовзі заборонило гестапо. Потім Я. Біленький дає згоду працювати з Проводом УПА і стати членом УГВР. В липні 1944 року він прибув на Великий збір, на якому його обрали Генеральним суддею Української Головної Визвольної Ради.

З поверненням радянської влади у Західну Україну, Я. Біленький не поривав зв’язків із підпіллям і виконував обов’язки Генерального судді. Він влаштувався викладачем Самбірського педагогічного училища. Раптово, від серцевого нападу, в березні 1945 року обривається життя мужньої людини, патріотаборця, який до останнього подиху залишився вірним рідному народові та рідній землі. Невипадково із сокальських навчальних закладів, де працював Я. Біленький, вийшли визначні діячі ОУН і УПА, зокрема, Василь Ваврук, Іван Климів, Дмитро Маєвський, Василь Сидор, диригент Василь Осташевський та багато інших.

А щодо УГВР – то вона діяла як на теренах України, так і за кордоном, поповнювалась новими членами на місце вибулих, організовуючи масовий опір окупантам. З роками повертаються на скрижалі історії їхні імена.

Петро БУБНІЙ.

Голос Сокальщини на GoogleNews

Про Андрій Гаврилюк

Залишити відповідь

Ваша поштова адреса не опублікується. Необхідні поля позначено *

*

one × one =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

закрити

Ми виявили що ви користуєтеся Ad Blocker!

Для того щоб ми були незалежними потрібно так мало - відображати рекламу!