ПРИКОРДОННИКИ ДРЕСИРУВАЛИ СОБАК
В "Голосі з-над Бугу" декілька разів читав розповіді про те, що у Великих Мостах готують собак для служби на кордоні. І згадалось мені давні роки дитинства.
Сокаль тоді був маленьким містечком. Я вчився в першій школі, позаду неї, де тепер розташоване ДП "Львіввугілля", стояли прикордонники. В них були собаки, яких тримали у вольєрах. Часто ми, хлопчаки, диви-лись, як вони їх дресирують. Один прикордонник, вдягнутий не дивля-чись чи то осінь, чи то літо у теплу куфайку, заплутуючи сліди, втікав полем, яке йшло до Равщини, другий, з собакою, мав його наздогнати. Вони старались подалі триматись від людей, які пасли худобу. На поясі прикордонник тримав шмат м’яса, яким винагороджував собаку, яка виконала завдання (здебільшого це були німецькі вівчарки). Після війни на полях було багато протитанкових мін. І люди співчували "втікачеві", бо міг підірватись на одній з них. Таке, на жаль, траплялося досить часто.
Пригадую випадок на цвинтарі. Ми йшли зі школи поблизу того місця (я жив на вулиці Шевченка). І раптом почули вибух. Прибігаємо – на деревах висять шматки тіл. З окопу вилазить малий хлопчик і, плачучи, розповідає: його брати вирішили розібрати міну, хоч просив їх цього не робити. Його, як найменшого, що не зможе втекти, послали в окоп. Тільки він і вряту-вався. Снарядів, авіаційних бомб було багато і на городах. Хто міг, закопував їх назад в землю, поглибше, бо тоді не було спеціальної служби, яка їх знешкоджувала. Ми, звичайно, лазили і по бункерах, цікаво ж було, але там хіба кості лежали. По дорозі на Рав-щину довгий час стояв легкий броне-вик. Коли пасли корів, то залазили на нього. Як стали збирати металолом, то його порізали і забрали.
Кордон тоді проходив по Захід-ному Бузі. Пригадую в 1947 році, на Йордань, там, де тепер міст на Забужжя, святили воду. Пробили ополонку, поставили хрест з льоду. А прикордонники пильнували, щоб діти, які там бігали, не перетнули смуги, яка правила за уявний кордон. Ми, менші, звичайно боялися їх, дехто хотів носити такого ж зеленого каш-кета. В тій ополонці скупався Гриць-сажотрус і нічого йому не було.
ВІЙНА. АКЦІЇ
Дитяча пам’ять чіпка: пам’ятаю і воєнні роки. Перший день війни. Вночі земля здригалась від артилерійських залпів. Вранці мати збудила нас: вставайте, война (тоді так говорили). Глянув я, а портретів Шевченка і Фран-ка, що висіли над ліжком – нема. Вдяглися, вийшли на подвір’я, по другій стороні вулиці вже хати горять. Старшому брату наказали взяти мене за руку і міцно тримати, щоб нікуди не відбіг. Повиганяли худобу. Мати плаче…
Німці в місті. Зайняли школу, пед-у-чилище, навпроти кожного підваль-ного приміщення, вікон, щоб не про-стрілювались, робили цегляні загороди. На розі вулиць Шептицького і Шевченка був колишній австрійський шпиталь, після війни вже знищений.
Ми жили біля єврейського цвин-таря. В 50-их роках там вже був базар, на який приїжджали підводи з цілого району. Коли будували дорогу через Бендюгу на Пархач, то надмогильні пам’ятники побили і вивезли камінь дорогу мостити. Цвинтар був досить великий, бо євреїв в Сокалі жило багато. Пам’ятаю, як старі люди казали, що їх було сім тисяч. На тому цвинтарі їх і розстрілювали, тоді називали на окопиську. Там було чотири ями розміром два на два, через кожну прокладено міцну дошку, на яку їх заганяли і стріляли. Старші хлопці це бачили, хоч було ризиковано, але підглядали.
Масові знищення євреїв називали акціями. Цього слова не можу і нині чути. Таких акцій було десь три-чотири. Під них попали і наші знайомі. На нашій вулиці, навпроти мого діда, жила сім"я євреїв. Їх всіх розстріляли. В парку зробили гетто. Звідти євреїв водили на цвинтар копати ями, більше захоронення було ближче до Рав-щини. Якось і я ледь не попав німцям в руки. Євреїв гнали нашою вулицею. Вони, влучивши момент, стали розбігатися через подвір’я, частина побігла вниз до моло-козаводу. Але німці всюди порозстав-ляли пости, почали стріляти. Я злякався – де мама, і через подвір’я гайнув на город. А мама була в діда, через три хати. Почувши стрілянину, побігла додому, почала кричати, я почув і побіг назад до хати.
Євреїв щодня водили на роботу: розбирати цегляний паркан, з тої цегли німці будували амбразури. Пригадую такий випадок. Вишикували колону повертатися в гетто. Старший серед них перевіряв, що хто має в кишенях і в одного єврея знайшов плящину молока – хтось змилосер-дився і дав для дитини. Той плаче, проситься, але старший забрав пляшку і розбив її. А потім сказав: якби німці її знайшли, то за це би довелося всім відповідати.
Багато німців жили по хатах. І в нас один квартирував, здається його звали Паулюс. Він дуже любив картоплю і мати варила йому її на вечерю. За це він приносив смачну солодку манну кашу і пригощав нас, дітей. Часом і гостинцями нас бавив, один раз пивом пригостив, я тоді ще не знав що то таке. Німці будували міст через Буг (на Забужжя). Паулюс там травмував ногу, довго лікувався. Навпроти нас також німець квар-тирував, старший, як звати не пам’ятаю, часто приходив до батька поговорити, бо батько служив в австрійському війську і трохи розумів німецьку. Німець казав, що він – комуніст і на те вказувала його пове-дінка. Батько біля стодоли майстрував, а німець щось йому роз-казував.
Німці ходили нашою вулицею на стрільби (до колишнього 33-го цегельного заводу). Взимку ми каталися на санках згори вулиці. Один з німців покликав мене, поклав на санки автомати і сказав везти їх. Я боявся, щоб мати не побачила, бо дістав би на горіхи. Та, слава Богу, пронесло – привіз зброю до універ-магу, де розташовувались німці. І отримав "плату" – галету, або як тоді казали, "цвібок". Цей сухий брикет німець називав "хлєб". Та куди йому було до нашого хліба!
МИ РОСЛИ УКРАЇНЦЯМИ
Мої батьки працювали в колгоспі ім. Ворошилова: батько їздовим, мати в городній бригаді. І нас змалечку привчали до праці. Деколи я заміняв батька, навіть керівників по колгоспах возив. Кожного літа проводив в полі з батьком: орав, за плугом ішов, косив, молотив. Ми мали десь шість моргів поля, які потребували міцних рук. В нас тоді багато сіяли жита, соломою з нього покривали дахи хат. Батьки були віруючі. І нас до церкви водили. Нас, чотирьох братів, виховували в дусі українства. Хоч батьки і не мали вільного часу, та вдома у нас були газети, підшивка журналу "Громадський голос". В ньому друкували все – від анекдотів до серйозних матеріалів. Ми їх читали і перечитували. Як і багато інших, ходили до "Просвіти". В крамниці на розі (де тепер ТзОВ "Дельта") я купив тризуб і вчепив собі на кашкета.
В п’ятдесятих роках в будинку навпроти нинішньої школи мистецтв на горищі був музей, нижче – кінотеатр. Музеєм завідував пан Чабан. Я його знав, бо приходив до мого діда. Він був ентузіастом своєї справи, зібрав багатий краєзнавчий матеріал, були в музеї навіть опудала птахів, які ми дуже любили розглядати. Ходили і фільми дивитися, яких тоді було мало, але вони були цікаві і повчальні.
Швидко пролетіли дитячі роки, і я вступив в доросле життя, пішов працювати. Та, мабуть, як і кожен, часто згадую своє дитинство, яке припало на тяжкі воєнні та повоєнні роки.
Степан ПРОКУЛЕВИЧ,
м. Сокаль.