Головна / Згадаємо, як це було / Спогади про життя дружини Івана Климіва-“Легенди”

Спогади про життя дружини Івана Климіва-“Легенди”

Колишня дружина Івана Климіва-"Легенди" – Галина Петренко, котра нині проживає в Канаді і має майже дев"яносто літ, написала спогади про своє життя, згадавши усіх тих, з ким їй довелось зустрічатися і разом у сорокові роки боротися за волю України. І в ті роки вона познайомилася з Іваном Климівим, окрім взаємної любові, їх ще поєднала велика любов до України. Пропонуємо фрагмент розділу "Одруження" з книжки "На вибоях епохи".

…З часом я зауважила, що зацікавлення мною "Легенди", переходить в іншу площину, і він мені офіційно освідчився, попросив згоди стати його дружиною.

Правду кажучи, такого я не сподівалася. В Житомирі він хвалився, що має дівчину. Між нами була досить поважна різниця віку, але мій життєвий досвід був більший, і я реальніше дивилася на життя. У нього все було спрощене. Він ніколи не жив нормальним життям і, мабуть, бажання одружитися прийшло тому, що поодружувалися приятелі. Його не можна було не любити. Але я бачила, що для спільного життя, самої любови замало. Для цього у нас не було ніякої матеріяльної бази. Підпілля також не сприяло подружньому життю. Все це я, розгублена пропозицією, намагалась йому пояснити. Але, як і в інших випадках, коли він приймав якесь рішення, то доводив його до кінця…І я дала свою згоду.

А щоб, було як "годиться" в таких випадках, Іван хотів заручитися ще й згодою мого батька на це подружжя. В цій справі він послав Тимоша Мельника до батька. Я знала, що мій батько буде проти мого одруження. Але розуміючи, що тепер впливу на моє рішення він не має, він написав листа, в якому зазначив, що моє самостійне рішення  це наслідок системи, в якій я зростала і додав, що хотів би, щоб мій вибранець не був москалем чи комуністом. В цьому Тиміш Мельник його запевнив. Треба було вирішити, в якому обряді відбудеться наш шлюб. Я хрещена і вихована в православїї. Хотіла, щоб такий важливий крок в мойому житті відбувся в православному обряді. Але в Галичині не було Православної Церкви, в якій можна було відверто назвати наші імена. Вибір впав на ГрекоКатолицьку Церкву, де священиком був Іванів приятель. Іван, як добрий католик, перед тим звернувся до Митрополита Андрея Шептицького, з яким він був добре знайомий, про дозвіл на одруження з православною. Дозвіл він одержав з допискою, що коли у нас будуть діти, і я захочу їх хрестити в православному обряді, то щоб Іван не робив перешкод у цьому. На жаль, цей цінний документ в мене не зберігся. Пропав з іншими моїми речами при радіовисильні "Афродита". •Наш шлюб відбувся 22го вересня 1942 р.

Не все відбулось так як плянувалось. На шлюб не міг прибути М. Лебедь з дружиною Одою, що мала бути посадженою матір’ю Івана, але яка якраз в той день стала матір’ю дочки Зоряни.

Більшість із запрошених Іванових гостей не вірили в цей шлюб. Гадали, що це "Легенда" скликає якусь чергову організаційну зустріч. З якихось причин на шлюб спізнилися найближчі приятелі Івана, Володимир Лобай і Іван Шевчук, які мали привезти не тільки убрання для молодих, а й шлюбні перстені. (Як пам’ятаю, Степан Мудрик привіз своїх батьків).   

Шлюб відбувся в с. Пирятин (Радехівщина). Прізвище отця  Кізима. Весільне прийняття відбулося на хуторі біля Стоянова на ГалицькоВолинському кордоні. Було багато дарунків.

Мені було зрозуміло, що всі ці дарунки, гарні і дорогі, були виявом особливої симпатії до Івана. Мабуть ніхто в той час не думав про їхню недоречність, в тому нашому підпільному житті. Це для нас стало ясним дуже скоро. Всі вони залишились на хуторі, крім подарунку від Оди.
Мабуть кожна молода дівчина роздумує над моментом свого одруження: з ким, коли і як воно має відбутися. У мойому випадку, сталося зовсім інакше. Біля мене не було не тільки рідних, але навіть близьких приятелів. Звичайно молоді перед шлюбом розмовляють із своїм священиком, який пояснює їм цілу процедуру. В нас не було часу на це. Коли під час вінчання прийшло до т. з. присяги, яка для обох партнерів неоднакова, я уважно вслухалась в слова, які промовляв мій суджений. Коли прийшла моя черга, я зауважила, •що для мене додано додаток: "послушенство". Зі всією любов’ю  пошаною до мого майбутнього чоловіка, я не могла цього прирікати. І замовкла. Розгублений отець повторив ще раз, а я мовчу. Тоді обізвався Іван до отця: йди далі, бо вона не скаже!

Нагадується цей епізод тому, що коли Іван був у Митрополита Шептицького і той запитав про наше одруження Іван оповів йому про цей •епізод, що викликало щирий сміх Митрополита.

Вже після нашого весілля, ми вибрались до с. Пирятина, до священика, який нас вінчав. Отець, який був неодружений, не маючи чим нас прийняти, крім яєчні, подарував мені гарний перстень. Коли ми вже виходили з села, Іван затримався коло однієї хати і сказав, що мусить туди зайти. В хаті нас, як я відчула, зустріли трохи розгублено, але коли Іван представив мене як свою дружину, ситуація змінилася. Як вияснилось в розмові, за часів радянської влади Іван якийсь час перебував у них. Якраз тоді енкаведисти перевіряли село, вийти з хати не було змоги. Догадлива господиня сказала Іванові лягти в ліжко і зав’язатись хусткою. Коли енкаведисти зайшли до хати, то застали картину, як коло "хворої" матері безнадійно голосила дочка. На питання чому вона плаче, почули "вмирає мати на тиф, ждемо отця з Дарами". Представники влади вискочили з хати.

Після того, відходячи з хати, Іван жартом сказав до їхньої дочкипідлітка, що як підросте то він з нею ожениться. Тепер, побачивши Івана, дочка подумала, що він прийшов, щоб здійснити свою обіцянку, а дівчина вже мала свого хлопця. Почувши, що Іван одружений, всі з полегшою заспокоїлись. Ми довго сміялися з цього епізоду, і я спитала чи ще багато у нього таких "наречених".

Я була свідома, що після подружжя мій дальший побут в цьому чарівному провінційному закутку, серед цих милих і привітних людей, закінчиться. Лишались спомини, серед яких я пережила багато веселих, комічних подій, про які хочу оповісти. На хуторі Лобаїв я пізнала зовсім інший спосіб життя, з яким я дотепер не зустрічалась. Село і його побут мені були відомі лише з оповідань і книжок, а тут перед мною розкрилась дійсність.

Влодкова сестра господарила сама, з допомогою далекого родича  каліки Івана. Мені хотілось чимсь допомогти. Якось господині не було вдома, на господарстві я була сама. "З гір" прийшли дві жінки, шукаючи роботи. А я чула від господині, що треба прополоти пшеницю. Не довго думаючи, я їх найняла, показала лан пшениці, який був відразу за вишневим садком і сказала, щоб пропололи, але не виривали маків. Жінки здивовано на мене подивились. Вони досить скоро справились з роботою, і я їм заплатила, напевно більш, як належалось, з чого вони були задоволені. Коли вечором прийшла п. Марія я їй розказала про це. Вона була вдячна, що ця справа полагоджена. На другий день ранком мене розбудив сміх, який доносився з кухні. Коли я поцікавилась причиною, вона повела мене за вишняк до пшениці і показала як по всьому полі цвіли маки. Я залюбувалась красою і сказала  "а правда гарно?"

Іванова сестра Марійка розпочала працю виховниці в дитячому садку в с. Витків. Село запам’яталось мені тим, що в ньому народився і був похований світової слави співак О. Мишуга. Я часто туди їздила, оповідала дітям різні історійки, вірші, а також і про їхнього земляка. Як вже вважала себе досить обізнаною з сільським побутом, почала виїжджати на короткі віддалі, запряженим парою коней, возом. Я вже вміла запрягти і розпрягти їх. Чомусь мені треба було в село Волсвин, село, з якого походив Лобай. Погода була гарна, дорога приємна серед піль і сіножатей. Проїжджаючи мимо висипаної могили, я зупинилася і поклала під хрестом оберемок червоних маків, які цвіли в той час. До села було вже недалеко. Але тут мої коні відмовили мені послуху. Як я не намагалась заставити їх виїхати на дорогу, вони ігнорували мене зовсім і спокійно паслися. Мабуть треба було вжити доброго батога на них, чого звичайно я не могла зробити. Вирішила залишити коні з возом і пішла до села шукати допомоги. Мені було соромно, але іншого виходу я не бачила. Я зайшла до родини Лобаїв (я вже в них бувала, вони мене знали), застала там Влодкового кузинасемінариста, який вже без мене знайшов і привів мій неслухняний транспорт. До с. Стоянова він вже відвозив мене сам. Помимо цього, то я й дальше любила коней і ще не раз користувалась їхніми послугами.

По одруженні Іван залишив мене в Стоянові. Лише два тижні по шлюбі ми пробули разом у Стоянові. В той час Марійка, Іванова сестра, знайомила мене з своїм родом. Ми відвідали •їхнє родинне село Сілець. Познайомила вона мене з своїми родичами, побували на цвинтарі і поклали квіти на могилах їхніх батьків. В Сокалі я зупинилась в родині Івана Бойка. Мабуть невипадково Іван вибрав це молоде подружжя для мого знайомства з Сокалем. Івась Бойко і його дружина Маруся зустріли мене ніби близьку родину. В той час у них була вже кілька місячна доня, яку я залюбки бавила, а вечором щасливий батько колисав її співом "Ставок заснув". Це була така як мені здавалось щаслива родина, що могла служити прикладом як в підпільних умовах можна створити родинне життя.

Вечором господарі були запрошені на чиєсь весілля. Я пропонувала, що залишуся за няньку вдома, але вони, на жаль, не погодились і взяли мене з собою. Вже був вечір як ми вибрались на те весілля. Було темно і на якомусь нерівному сокальському хідникові я звихнула ногу. Незважаючи на біль, щоб не турбувати Бойків, я відмучилась на тому весіллі. А коли вдома побачили в якому стані моя нога, то розпачу не було меж. Я не нарікала і вдавала, що мене не болить, бо знала, що запляновані відвідини в родинному селі Івана Бойка, Тартаків. В Тартакові Івасева мама аж руками сплеснула як побачила мою ногу вже без черевика. Наказала внести до хати бочівку, наляла гарячої води і накидала дубової кори. Казала, що це мусить помогти відразу. В той час відвідували нас гості, бо всі хотіли бачити, яку то жінку вибрав собі "Легенда". Пухлина не сходила і Івасева мама сказала, що треба покликати Іцика. Мене трохи здивувало це ім’я, але досить скоро з’явився мій "куратор" з виразними симітськими рисами. Він відразу сказав, що мамин лік добрий, але забажав оглянути ногу. Бідний Івась бігав коло нас і казав: "А чи ти знаєш, що ти робиш?", на що Іцик дуже авторитетно відповів: "Ну! Я всім коням ноги направляю!".

Була ще цікава заувага одного відвідувача. Та якби ми знали, що Івась хоче женитися, то знайшли б йому дівчину з цілими ногами. Вечером ми були знов у Сокалі. Нога хоч і неболіла вже так, але була припухла. Іцик наказав лежати і не рухатися. Розвідка працювала добре. Не встигла я відпочити від Тартакова як з’явився Іван. Він, мабуть не привітавшись, відхилив накривало з моєї ноги і радісно вигукнув: “Є нога!”. Пізніше пояснював, що йому сказали, що я зламала ногу, і він уявляв, що я взагалі без ноги. На другий день ми від’їхали до Стоянова.

Івась Бойко супроводжував нас аж до Кам’янкиСтрумилової. Пройшло багато часу, коли я знов його зустріла. Як здавалося, родинна ідилія не тривала довго, гестапо заарештувало Івася і запроторило до концентраційного табору, з якого він ледь живий вийшов на волю звільнений американською армією.

Відгомін від нашого одруження розійшовся широко і вже в листах Іван попереджував мене не триматися "Лобаєвого" хутора, а перейти в інше місце. Зрештою, ми зрозуміли, що треба якось налагоджувати наше спільне життя. У Івана це все було спрощене. На мої зауваження, що у нас не має найпотрібніших речей, він фантазував про вигідне помешкання для мене, зі всіма атрибутами, які напевно бачив у знайомих подруж. Були різні варіянти, навіть такий: Митрополит Андрей пропонував свою допомогу влаштувати мене продовжувати освіту в Чехословаччині. Іван був непевний як я сприйму таку можливість. Але моя думка була, що для того, щоб розлучатись тепер, нам не потрібно було одружуватись.
З такими перспективами, на початку листопада 1942 року, ми переїхали до Львова. Обговорюючи наше спільне життя, Іван правильно вирішив, що я мушу жити по можливості легально. З таким рішенням ми опинились у Львові. Через свої знайомства Іванові вдалось влаштувати мене вихователькою дівочої бурси в системі Українського Допомогового Комітету. Ця бурса приміщалась в подвір’ї "Волоської церкви" в будинках колишнього Ставропігіївського Братства.

Праця мені відповідала. Тут було зібрано понад 90 дівчат з різних районів Галичини. Найбільше було з Гуцульщини. Ті дівчата ходили до різних шкіл. За навчання і побут оплачували їхні батьки харчами і грішми.

Мої обов’язки виховательки не були чітко окреслені, але я сама виробила певну програму, в яку входило: національне виховання, мораль, гігієна і контроля їхніх успіхів в науці. В бурсі мені належалась кімната, харч і ще якась оплата. Іван, як звичайно, бував у Львові принагідно, і ми зустрічались  у знайомих. Так виглядало наше спільне життя.

Четвертого грудня прийшов до мене до бурси зв’язковий і сказав, що Іван у Львові. Я передала свої обов’язки у бурсі і поспішила до школи на Личаківську вулицю, в якій жив директор Возняк з родиною. В той час там були деякі наші речі і коли Іван бував у Львові ми там зустрічалися. В бурсі, в моєму помешканні Іван ніколи не був, щоб на випадок якоїсь "всипи" не накликати біди на цю установу.

У паньства Возняків Івана я не застала, але він скоро надійшов. Був, як звичайно, втішений нашій зустрічі і з усміхом подав і сказав  "А я тобі яблучко приніс". У паньства Возняків був маленький, мабуть трьохрічний синок Любчик, який ласо дивився на це яблуко. Очевидно він його дістав. По скромнім обіді Іван сказав, що має побачення із зв’язковим з Києва. Чомусь у мене було якесь тривожне передчуття. Я знала цього зв’язкового Марка з Києва, і він чомусь мені не подобався. Я сказала про це Іванові, та він не звернув на це уваги. Сказав лише, що йому треба зайти до "хати", де була його зимова куртка, бо вже прийшла зима. Коли він відходив і вже був біля дверей, я не знаю чому, як ніколи перед тим сказала: "Не йди". Іван повернувся усміхнений і промовив: "О, моя Галюня набирає характеристики дружини, не відпускає мене." Поцілував мене ще раз і відійшов. А я залилась сльозами. Дуже скоро за дверима почулися тверді кроки, подібні до Іванових. Я втішена, що він таки вернувся, кинулась до дверей, але на порозі стояв Івась Шевчук, зв’язковий Івана. Він був дуже стурбований, що не застав Івана і спитав куди він пішов. Я не знала докладно, але сказала про куртку. Івась знав цю адресу і з полегшою віддихнув, бо боявся, що Іван пішов на вул. Листопадову до Данка Наконечного. А там вже була засідка гестапо. Івась, як потім вияснилось, пішов туди де був Іван і там був заарештований разом з ним.

Ми про це, сидячи у Возняків нічого не знали, але те, що Іван не повернувся не потребувало пояснення. Крім того, що я переживала за свого чоловіка, я була неспокійна і за долю паньства Возняків з малим Любчиком.

Треба признати, що вони поводились дуже мужньо і всіляко потішали мене кажучи, що все скінчиться добре. Але я в те не вірила. На ранок я верталася до праці не знаючи, що маю в такій ситуації робити. Не буду описувати, що мені приходило до голови в той час. Але я пам’ятала слова Івана, які він твердо мені сказав, коли ми говорили про таку можливість: "Ти мусиш жити!" Тоді я зрозуміла, що часом жити буває важче, чим вмерти. Я нічого не знала про долю Івана. До мене ніхто не приходив з його друзів Я відчувала, що з своїм горем я сама, самісінька на цілому світі. Не хочу згадувати докладніше про цей час. Мене тоді стримувало те, що не знала дійсного стану. Знала, що Іван вже заарештований, але думала, що живий як і інші провідні особи ОУН. Мабуть щойно місяць після того мені сказав про його трагічний кінець Ярослав Пришляк. Так трагічно закінчилося моє подружнє життя. А я, як приобіцяла Іванові, залишалась жити.

Галина ПЕТРЕНКО.

Орфографія і стиль  автора.
 

На знімках: в центрі – шлюбне фото; внизу  лист Івана Климіва до дружини; вгорі  обкладинка книги.        

Голос Сокальщини на GoogleNews

Залишити відповідь

Ваша поштова адреса не опублікується. Необхідні поля позначено *

*

fifteen + 12 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

закрити

Ми виявили що ви користуєтеся Ad Blocker!

Для того щоб ми були незалежними потрібно так мало - відображати рекламу!