У жовтні 1918 р. Австро-Угорщина капітулювала, вийшла з війни і розпалася як держава. На західноукраїнських землях розгорнулися процеси державотворення.
18 жовтня 1918 р. у Львові українські діячі (парламентарі та представники від політичних партій) утворили Українську національну раду, яка прагнула виключно мирним шляхом об'єднати західноукраїнські землі в єдину державу. Але на Східну Галичину заявили претензії поляки, які в цей час відбудовували власну державу і теж хотіли перебрати владу.
Але несподівано для поляків 1 листопада 1918 р. українські війська зайняли Львів. Владу перебрала Українська Національна Рада. 9 листопада 1918 р. було сформовано уряд – Державний
Секретаріат на чолі з Костем Левицьким.
13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР), її президентом обрали Є. Петрушевича.
Про встановлення української влади на Сокальщині ми можемо дізнатися зі спогадів Олександра Охрімa, які опубліковані у III томі збірника «Надбужанщина»: «…Переворот в Сокалі ми перевели зі селянами з довколишніх сіл. Головний сокальський постерунок ми зловили в сні в 3 год. ранку. Тут ми дістали поверх 20 добрих крісів, і досить набоїв, бо наше оружжя на початку складалося з мого револьвера і двох крісів, в тім один старий, на один набій. Відтак прийшов на чергу другий постерунок, а потім військові частини. Ще перед полуднем ми упоралися з нашим військовим завданням і перебрали владу від місцевого повітового старости. Цивільну адміністрацію обійняв суддя Тисовський, радник суду Колмаринський, Прокоп і ін., а ми взялися до організації військових частин.
Зараз по перевороті з`явилися до служби Україні старшини і стрільці, що були тоді на відпустках, як Василь Дикий, Михайло Мельничук, Ващук, Вець, Лука Сич, Лука Михальчук, Василь Гаук та інші.
На терені повіту перевели переворот того самого дня селяни під проводом перед тим втаємничених людей».
А ось спогади голови Жіночої громади Сокаля Ольги Кашубинської: «Ясним метеором заблисла для нас державність у 1918 році! Це були короткі, радісні хвилини піднесення, що їх досі не можемо забути. Але вони поставили нас перед трудний іспит. Для нас, жінок, зорганізованих у Жіночій Громаді Сокаля, це світлий час – це опіка над раненими, це похорони їх, це ще раз ранені без ліків, бандажів і всяких засобів до життя. Все це треба було роздобути. А тут кругом нас села, винищені війною, які все ж стягалися з останнього, щоб сповнити свій обов’язок…»
(Збірник «Надбужанщина», том I).
