Йшов третій рік жорстокої боротьби українського народу з фашистськими та більшовицькими окупантами. Особливо безкомпромісною і кривавою вона була у західній частині України.
І день, і ніч палають оселі, тріщать кулемети, рвуться фанати, гинуть повстанці, гинуть вороги і зрадники.
1945 рік. Святвечір. Завіяло, замело поля, ліси, села.
Дивний спокій огортає душу, коли споглядаєш невеличке село, що притаїлося під горою, біля самого лісу. Тут заблимали перші тьмяні вогники у хатах, обгорнутих солом’яними загатами, тут запахло сіном, узваром і кутею. Окремі запізнілі господарі спішать до хат з похапцем сіна і снопом.
Іде лапатий сніг. Здавалося, що у таку погоду і таку пору ніхто не наважиться вирушити у дорогу. Та ні. Ковзаючи лижами, побрязкуючи зброєю, по снігових заметах повзе, маскуючись у білих халатах, кадебістська змія. Сопуть і важко дихають вгодовані кадебісти.
Куди ж прямують вони? Що примусило їх покинути теплу казарму і рушити в дорогу проти холодної ночі?
Село простяглося прямою лінією із заходу на схід, з півночі і заходу захищене чорною стіною лісу. Це так звана "Колонія", яка належить до села Комарева Волиця, що на Сокальщині.
Та заглянемо на хвилину в одну із хат, що поблизу лісу. Господиня дому, Емілія Чоп, завершує останні приготування до Святої вечері. Два молоді поранені повстанці та неповнолітній син господарів закінчують прибирати убогу різдвяну ялинку. Ще не дуже старий господар дому, Онуфрій, розстеляє сіно на святковому столі. Його ні на мить не полишає думка: "А де ж мої діти, Василько та Ганна? Де вони, молоді повстанці? А чи живі? Чи вечеряють десь у хаті, чи може в лісі? Боже, змилуйся над ними, обережи…".
Повстанець Володимир Шклянка, що родом із села Поториці, накульгує на ще незагоєну ногу. Його земляк Ярослав Середа допомагає пересуватись товаришеві, хоч і сам поранений.
Хтось тихенько умовним сигналом стукає у сінешні двері. Це сусід Кость Скіп, переселенець із Жовківщини. Приніс кутю, поздоровляє всіх з Різдвом Христовим.
Нарешті накрито стіл. Горить різдвяна свічка. Сідають за стіл. Звучить спільна молитва. П’ють свячену водицю, пробують кутю.
Та в цю хвилину кожен із них подумки десь далеко. Емілія та Онуфрій, не ховаючи сліз, думають про своїх дітей, Василька та Ганю, Ярослав про брата Байду, що командує боївкою десь на Радехівщині, Володимир перебирає в пам’яті недавні свої переживання. Перебуваючи на Волиці у хаті станичної Бочик Емілії, йому чудом вдається врятуватися від смерті. Його на плечах перенесла старша сестра Мілі – Настя на сусідське подвір’я у криївку, а його товариш загинув від кулеметної черги москаля. Юний Михайло мріє, як роздобути зброю і влитися в ряди УПА.
Сусід Скіп тихенько схлипує. Він бачить своє рідне село, свою хату, церкву, яких вже нема. їх знищили кляті більшовики, звільняючи місце для полігону.
Усіх не полишає думка про день грядущий. Що буде з ними, що буде з Україною? Чи виживуть вони у цій більшовицькій м’ясорубці?
Кадебістська потвора вже підповзла до села. Попереду запроданець Іван Різак, із сусіднього села Зубкова. Він також у білому.
– Куди ж веде ту ситу червону банду?
– До хати Чопів…
Оточують її щільним кільцем. Різак підповзає до освітленого вікна. Наслуховує. Чути тихеньке "Нова радість стала". І тут щось йокнуло у його серці: "Що ж ти робиш, Іване??? Сьогодні ж таке свято, Святий вечір! Зупинися, Іване!!! Схаменися!!!" Оглядається позад себе: "Пізно, пізно, якщо не виконаю того, що обіцяв – уб’ють!!!"
Стрімко відчиняє двері. Хата завмерла…
– Хлопці…Я прийшов, щоб сказати, що ви оточені прикордонниками. Виходу нема. Якщо складете зброю вам дарують життя якщо ні, то… Гримнули одночасно пістолетні постріли… і Різак, хапаючи руками повітря, падає ниць…
– Всі на підлогу!!! кричить Володимир. Заграла ворожа зброя, дзенькають розбиті шибки, тарілки, погасли свічка і лампа. Кулі прошивають тонкі стіни глинобитної хати наскрізь… Запахло димом, горить хата…
– Тітко Мілю, дядьку Онуфрію, простіть нас, ми не спитали вас…
– А що питати? Живими нас не візьмуть. Прощавайте, сини мої, діти мої, Онуфрію, сусіде, прощавай, Україно!
– Ні, тітонько, беріть усіх і повзіть до виходу!!!
– Хлопці, на таку смерть я давно чека… і тут гостра куля пробила її мужнє материнське серце.
– Михайлику, біжи хоч ти, ти такий ще молодий!
– Та ні, тут мама, тато, я з вами, я… і замовк навіки.
– Дядьку Скопе, Онуфрію – швидше надвір, бо горимо!!! кричить Ярослав.
– О ні, що буде з вами – те і з нами!
Густий, їдкий дим повзе підлогою, задуха…
– Прощавайте всі, прощавай, Україно!! – і тут падає стеля…
Криваве полум’я пожирає останки хати. Ніхто з неї не вийшов, ніхто не попросив пощади, ніхто!!!
Розлючені кадебісти заливають водою догоряючі колоди. Лежать їхні обгорілі жертви: Володимир, Ярослав, Емілія, Онуфрій, Михайлик та сусід Скіп… Окремо скоцюрблений труп зрадника Івана Різака…
Солдат до офіцера: "Товарищ командир, а как же с Иваном?"
– А никак! Собаке – собачья смерть!
Богдан ФАРИНА.
(З книжки "Не померкне їхня слава").
Березень 2009 р. с. Добряни.
КРИВАВИЙ СВЯТВЕЧІР…