Минуло 25 років, як закінчилася для радянських воїнів ця безглузда війна в Афганістані, яка не потрібна була простим людям Радянського Союзу, лише тодішнім політикам. А рана дотепер болить. Болять серця матерів за своїми синами, сумують і їх діти, які не пам`ятають батьківського тепла. А які зранені душею залишилися ті, що повернулися з афганського пекла… Вони живуть, але у спогадах і до цього часу виринають бої з підступними моджахедами, "духівські" пастки, а ще втрати і каліцтва друзів… Про них вони не забувають, з живими – зустрічаються, а до мертвих ідуть помолитися на їхні могили.
Напередодні 25-річчя виведення радянських військ з Афганістану побратими, військові, духовенство віддали шану полеглим. До могил воїнів, які загинули в афганській війні, поїхали військовий комісар Сокальсько-Червоноградського ОРВК Микола Лисак, священики – настоятель церкви Вознесіння Господнього у Сокалі отець Володимир Жарський та настоятель церкви св. Великомучениці Варвари м. Червоноград о. Олег Дякович, представники Сокальської районної та Червоноградської міської спілки ветеранів Афганістану Михайло Ільницький та Іван Гулядик.
Нашу печальну місію ми розпочали з сокальського цвинтаря. Відправили панахиду біля могили офіцера Миколи Обдирка. До сина прийшла його старенька мама – Ганна Дмитрівна, а також голова Сокальської районної ради Ігор Дацюк та колишній воїн-афганець, депутат Сокальської районної ради Василь Смолинець. Загинув Микола Обдирко у двадцять п`ять років. Вже мав за кілька днів повернутися додому. Не судилося. Був командиром автороти 118 окремого автомобільного батальйону 58 автомобільної бригади 342 управління робіт і 21 листопада супроводжував колону. Він навіть не бачив своєї другої донечки, яка народилася перед його загибеллю. Повернувся у рідне місто вже у цинковій труні… Його посмертно нагородили орденом Червоної зірки. Але ця відзнака не замінить матері сина, дружині – чоловіка, донечкам – тата…
Цвинтар на Поториці. Там теж спочиває воїн-афганець Петро Козловський. Після закінчення середньої школи у м. Червоноград, працював на Сокальському звірогосподарстві робітником будівельної бригади, а 4 липня 1979 року його призвали до війська і відразу – в Афганістан. Був кулеметником, загинув у відкритому бою 19 червня 1981 року. Його теж посмертно нагородили орденом Червоної зірки. До могили прийшов колишній афганець, який побував у пеклі цієї війни, але вижив – Поторицький сільський голова Роман Смик і віддав шану полеглому.
У Сільці теж є могили воїнів-афганців. Петро Курка працював зварювальником на Червоноградському заводі заліобетонних виробів. 9 травня 1983-ого його призвали в армію, в грудні вже був на війні в Афганістані. Ніс службу розвідником-санітаром. Служба добігала кінця, але 9 квітня, за місяць до "дембелю", ворожа куля обірвала молоде життя. Посмертно – орден Червоної зірки. А Олег Кіндрат дожив лише до вісімнадцяти. У травні 1985-го його призвали, а 23 грудня у цинковій труні привезли до рідного села.
Чорне крило афганської війни не оминуло і село Муроване. Богдан Сенів після закінчення Добротвірського профтехучилища працював механізатором у радгоспі "Авангард". А вже у 1980-му був старшим стрільцем в Афганістані. Загинув у перестрілці 22 лютого 1981 року у Кабулі, під час патрулювання. На могилу до Богдана Сеніва прийшла родина, Мурованський сільський голова Іван Василишин. Разом з нами за душу убієнного воїна-афганця помолився місцевий парох о. Мирослав Турчак. А по дорозі з Червонограда на Белз споруджено йому символічний пам’ятник.
У двадцятирічному віці загинув мешканець с. Перемисловичі Михайло Войтович. Закінчив Червоноградський гірничий технікум. У травні 1987-го його призвали в армію. А загинув 18 листопада цього ж року, коли моджахеди обстріляли аеродром. Його теж посмертно нагородили орденом Червоної Зірки. Разом з рідними біля могили воїна-афганця молилися представники Жужелянської сільської ради.
Перед тим, як відвідати могили афганців у Добрячині, ми побували у Червоноградській школі №2, де є пам`ятна дошка воїнам-афганцям. Там теж відслужили панахиду, а потім поїхали на цвинтар у село Добрячин. Народився Володимир Мигович у Карагандиській області м. Сарань, закінчив Червоноградське ПТУ №67, працював на заводі електрослюсарем. У 1983 р. розпочав службу в армії. А 20 березня 1985 р. з побратимами атакував кишлак моджахедів, намагався знешкодити кулеметників, однак розірвалася міна, хлопець отримав поранення. З поля бою на собі виніс його бойовий друг. І його посмертно нагородили орденом Червоної зірки. А Леонід Баринов народився у 1963 році в селищі Гірник. Після навчання у профтехучилищі працював на шахті підземним електрослюсарем. А вже у жовтні 1984 року ніс службу в Афганістані. Був механіком-водієм. 29 квітня 1985 р. дивізіон здійснював марш. Колону обстріляли. Машину, яку вів Леонід, підпалили, але він не залишив поле бою, загинув під час вибуху міни. Його рідним вручили орден Червоної зірки.
…Біля кожної могили молилися, згадували загиблих. Військовий комісар району Микола Лисак ще раз висловив співчуття і жаль, що ці юнаки загинули в розквіті сил. І родичі, і духовенство, і друзі, і представники влади сумували, що український цвіт так рано зів`яв у цій непотрібній війні.
Тож "у блажненнім успенні вічний упокій подай, Господи, приснопам’яті убієнним і сотвори їм вічную пам`ять”.
Отець Володимир ЖАРСЬКИЙ,
митрофорний протоієрей, настоятель храму
Вознесіння Господнього.