Це строфи з поезії співця стрілецької Голгофи Романа Купчинського. Той ще один крок до нашої незалежності зробили стрільці УГА, захищаючи молоду Західно-Українську Народну Республіку. А скільки їх полягло, скільки крові пролито… Ще й донині люди знаходять могили своїх рідних, котрі більше дев’яти десятиліть були безіменними…
У цьому році на фестивалі «Белзька брама» мені випала нагода познайомитися з корінним белзянином Романом Ліськевичем. Нині він і його родина мешкають у Немирові, але пан Роман щороку приїжджає у своє рідне місто. Вивчає історію свого роду, заглиблюється у пласти національного минулого, адже окупанти всіх часів, насамперед, грабували в українського народу історичну пам’ять. Дідусь Романа Ліськевича – Петро був стрільцем Української Галицької Армії, вояком 9 Белзької бригади. Саме він і його побратими зі зброєю у руках захищали молоду Західно-Українську Народну Республіку. І загинули. Довгий час ніхто докладно не знав, де могила Петра Ліськевича.
Нещодавно донька Романа Ліськевича, пані Марія, надіслала нам фотографії з місця поховання свого прадідуся і повідомила: «Петро Ліськевич, стрілець Української Галицької Армії поліг на Вінниччині в так званому «чотирикутнику смерті» (Вінниця – Вапнярка – Бар – Жмеринка). Українська Галицька Армія в кількості 50 тисяч чоловік, без постачання зброї і продуктів, протистояла трьом ворожим арміям: з заходу( 1918-1919 рр.) – польська (90 тисяч чоловік), з півночі – червона московська (90 тисяч чоловік), з півдня – біла армія генерала Денікіна (250 тисяч чоловік). Ці армії, вороги між собою, тимчасово примирилися з метою знищити Українську Галицьку Армію і Українську державу, але зробити це збройно не змогли. Тому зробили штучно епідемію тифу і УГА була знищена. Серед стрільців – і Петро Ліськевич, який похований у спільній великій могилі біля міста Бар. Могилу відшукали місцеві школярі з патріотичної організації «Пласт» і надали ці фотографії». Роман Ліськевич побував на могилі свого дідуся, познайомився з місцевими пластунами і їх керівником Михайлом Піддубчишином. Дуже задоволений тою зустріччю і знайомством з юними українськими патріотами і їх наставниками.
А молодший брат Петра Ліськевича, тато шанованої людини у Сокалі, лікаря Дарії Ліськевич, був січовим стрільцем. Більше того, вже у післявоєнний час він опікувався могилами стрільців УГА і січових стрільців, очолював товариство «Охоронa стрілецьких могил», яке навіть збирало кошти на встановлення надгробних пам’ятників. Щось вдалося зробити. Але потім прийшли наші «визволителі» і майже на всіх українських цвинтарях могили захисників ЗУНР зрівняли зі землею. Так, як у нас в Сокалі. Колись, ще дитиною, проходячи разом з татом нашим старим цвинтарем повз могилу вояків польської армії, він показував рукою трохи далі і розповідав, що там були поховання стрільців УГА. Від тих могил і сліду не залишилося. Лише у вересні 1989 року, завдяки членам Гельсінської спілки, Товариства української мови імені Тараса Шевченка і старожилам-сокальчанам споруджено спільну Стрілецьку могилу, на якій встановили високий хрест, а вже більше як за десять літ – збудували величний пам’ятник.
Але повернімось до Бару. Ще одна людина, ім’я якої тісно пов’язане зі Сокалем і Сокальщиною, у ті часи побувала у Барі і теж захворіла на тиф, але одужала і повернулась додому. Це священик о. Мирослав Ріпецький. До речі, я разом з багатьма сокальчанами побувала на його могилі у селі Ліски. Ось деякі спогади про нього.
«На весну 1919 року поїхав о. Ріпецький до Станиславова, де стрінувся з о. Миколою Їжаком, польовим духовником УГА, що тоді займався організуванням духовної опіки для українських вояків. Він заохотив о. Ріпецького, щоб обняв душпастирську працю у вишколі 1-го Корпусу УГА. По Великодніх Святах о. Ріпецький став військовим духівником вишколу 1-го корпусу в Камінці Струміловій, давав виклади з історії України спочатку в Камінці Струміловій, а опісля і в Буську. У Буську стрічався о. Ріпецький з о. Михайлом Якубовим зі Стрептова, що став польовим духівником УГА і помер 17 вересня 1919 року в Барі на східно-українських землях. На початку серпня 1919 року призначено о. Ріпецького польовим духівником 10-ої бригади 1-го корпусу УГА. З цією бригадою перебув славний похід проти більшовицьких військ від здобуття міста Вінниці, через Калинівку, Козятин, Бердичів, Брусилів, Ходарків над ріку Ірпень, недалеко Києва. В жовтні 1919 року іменовано о. Ріпецького польовим духівником Головного Штабу УГА у Вінниці. Тут він мав нагоду бачитись зі своїм другом із львівської Духовної Семинарії о. Василем Пелехом. Вони уложили статут допомогового товариства «Українська Самаритянська Поміч». На цілі т-ва «Українська Самаритянська Поміч» зложив значну грошoву суму директор «Українського Банку» в Вінниці Бартко, і передав багато книжок для стрілецької бібліотеки, яку о. Ріпецький задумував започаткувати. Його наміри однак не здійснились, бо в жовтні 1919 року занедужав на тиф і опинився в лічниці 1-го корпусу УГА під Вінницею, в якій лежало понад 200 недужих стрільців і старшин. Ними дбайливо опікувався сотник-лікар Білозор. Мирослав Ріпецький, коли одужав, повернувся у Вінницю. 24 грудня 1919 року Начальна Команда УГА залишила Вінницю і виїхала до Крижополя коло Вапнярки, на шляху Жмеринка – Одеса. На Різдвяні Свята о. Ріпецький був у Крижополі і в церкві при залізничній станції відправив Богослужіння. Перед Богоявлінням священик поїхав з частинами Начальної Команди на німецькі поселення в Одеській окрузі. Тут у селі Штрасбурґу познайомився з німецьким місцевим католицьким парохом і на його просьбу відправив в неділю співану Службу Божу. Після розгрому денікінців о. Ріпецький приїхав до міста Балти, де був осідок Начальної Команди, і замешкав у приязного купця, що мав торговельні зв’язки з Румунією. Тоді більшовики почали ліквідовувати старшин УГА і висилати їх «на склад» до Бірзулі. Священик вирішив дістатись у рідні сторони через Румунію. На початку квітня 1920 року вибрався о. Ріпецький до Слобідки, щоб тут серед знайомих громадян перевести Великодні Свята. На станції в Слобідці примістилася в вагонах залізнодорожня сотня УГА, о. Ріпецький відправив богослужіння у Страсний Тиждень і під час Великодніх Свят. На Великдень 11 квітня 1920 року місцеве громадянство звеличало пам’ять стрільців УГА, які полягли за волю України, або померли від тифу. Відбувся святочний похід з процесією на місцеве кладовище, де о. Ріпецький посвятив дубовий хрест і сказав святочну проповідь. Опісля похід з піснею «Христос Воскрес» перейшов попри всі стрілецькі могили і затримався коло могили о. польового духівника Стефана Петрушевича, колишнього декана і пароха в Холоєві, який помер на тиф у Слобідці в залізничному вагоні. По Великодніх святах о. Ріпецький їхав через Бесарабію і Буковину до Галичини зі своїм дяком і стрільцем з Підволочиська. Всю готівку і вартісні речі він віддав в Камінці над Дністром за перевезення до бесарабського села, в якому перебував представник польського уряду. Через повітове місто Вільці, де румунський староста провів слідство, направили його до Чернівців. Тут заночували у в’язниці і на другий день виїхали до Галичини. В Станіславові перебули тижневий карантин. Ніхто не сподівався повернення додому. Якийсь старшина поширив неправдиві вісті, що він помер від тифу і на його похороні біля Вінниці віддано почесний залп. Коли о. Мирослав приїхав до Сокаля, де жила його дружина й родина, вітали його неначе “воскреслого з мертвих”».
…Минуло стільки літ, а українці знаходять поховання своїх рідних стрільців УГА, вояків УПА. По краплинах збирають історії свого роду, а отже, України. А дехто й донині не знає, де могила батька, брата чи сестри. Помолімось за них. Запалім свічу скорботи і пам’яті.
Оксана ПРОЦЬ.
Фото з домашнього архіву родини Романа Ліськевича.