Home / Життєві історії / Кохання на все життя

Кохання на все життя

Вже тривалий час до «Голосу з-над Бугу» дописує Григорій Гаврилюк з Перетік. Одного разу він знову до нас, але приніс публікацію іншого характеру. Історію життя і кохання, яких, на перший погляд, мільйони. Прочитавши, зрозуміла, що це, мабуть, його історія любові, пронесена через усе життя, яка й донині не втратила чистоти і шляхетності. Цей сивочолий чоловік до дрібниць пригадав кожну мить їхнього кохання. І хоча їм не судилося бути разом, обоє щасливі були у шлюбі, мали добрі сім’ї, діточок, овдовівши, допомагають один одному, і та любов тримає їх на цьому білому світі. У цій історії лише змінені імена героїв, а все а все решта  чиста правда.

* * *

Наближався час обідньої перерви. Завідуючий магазином обслужив останніх покупців і вже збирався зачиняти крамницю на обід, як ввійшла вродлива дівчина. Роман подав їй товар і зав’язав розмову, аби не відпустити красуню. Порозмовлявши, дізнався, що Оксана мешкає з матір’ю на Волині. Обмінялися адресами. І незадовго Роман написав Оксані листа. Почалося листування. Згодом вони зустрілися в місцевості, де Оксана працювала бухгалтером у споживчому товаристві, бо заочно навчалася у Львівському торгівельному технікумі. Через кілька місяців Оксана запросила Романа до себе додому, аби познайомити з матір’ю. І та запропонувала Роману і Оксані розписатися у сільраді. А після весілля будувати хату на їх городі, щоб ділянку не віддали комусь іншому. Пропозиція мами Оксани Романа не влаштовувала. Він працював у місті і після одруження мав намір забрати Оксану до себе. Так мріялось. Роман і далі працював у крамниці, а Оксана поєднувала працю з навчанням. Вони часто бачились. Роман підтримував Оксану матеріально і морально, коли вона складала сесії. І от залишився ще рік навчання. Вони планували після того одружитися і Оксана мала переїхати в місто до Романа. Але не так сталося. Після чергової відпустки Романа перевели на роботу у гастроном. Він не погодився з рішенням голови райспоживспілки і розрахувався. Про все це повідомив при зустрічі Оксані. Юнак не сподівався, що це буде їх остання зустріч у двадцятому столітті.

В житті Романа настали чорні дні. Йому пропонували роботу у Винниках, Горохові, Соснівці, але ці посади були досить низькооплачувані і Роман від них відмовився. Заощадження закінчились, а борги росли. Тоді Роман влаштувався на шахту №1 «Червоноградська» прохідником. Віддав борги і почав складати гроші на весілля. Одного весняного дня, йдучи на роботу, зустрів водія, котрий шоферував у селі, де працювала Оксана. Він розповів йому, що дівчина вийшла заміж за механіка, котрий працював на спиртозаводі у сусідньому селі. Роман подався у село, де жила Оксана, її не було, вдома  лише мама, котра почастувала хлопця і підтвердила, що Оксана дійсно вийшла заміж, але не по любові, то була домовленість швагрів, бо в них був свій інтерес на спиртозаводі. А Оксана чекала на Романа, не знала, де він подівся, чого не дається чути. І закінчила розмову словами: «Романе, в житті всяке буває, може ще зійдетеся і будете разом…».

Повертаючись до Червонограда, Роман у всьому звинувачував себе, чому не дав їй вісточки, чому не пояснив. На згадку залишились Оксанині листи, сповнені любові, які він зберігав усе життя.

Час  добрий лікар. В клубі одного святкового дня зустрів свою знайому. Шість років тому, як прийшов з війська, то вона була ще малим дівчам, а тут побачив красуню. Запросив на танець, розговорилися. Вони відразу сподобалися один одному. Наступного дня розписалися у загсі, а через місяць відгуляли весілля. Роман з одруженням поспішав, боявся, щоб знову йому «не вкрали» красунінареченої. Після весілля Люба переїхала жити до Романа в Червоноград. Молодята винаймали в старому місті квартиру у приватному будинку. Роман і далі працював на шахті, а Люба господарювала вдома, була дуже доброю господинею. За рік у них народилася донечка, а Роман отримав від шахти квартиру. Молода сім’я була щаслива. А ще за рік лелека приніс їм сина. Згодом Люба почала працювати у дитячому садку, де трудилася аж до пенсії. Батьки дітям дали вищу освіту, а згодом справили весілля. Діти звили свої сім’ї, а Роман і Люба повернулися в село до Любиних батьків. І там жили дружно, працювали в полі, на городі, і все разом. Занедовго помер батько, а Люба через чотири роки трагічно загинула. Роман залишився зі старенькою немічною тещею. Смерть дружини дуже вплинула на нього. Він тяжко захворів. Коли одужав, старенька теща порадила одружитися. Але Роман не поспішав. Раптом одного дня прийшов лист від Оксани, в якому вона просила його приїхати до неї. Роман зважився. Проте не знав, що Оксана вже кілька років тому овдовіла. Зустріч зворушила обох аж до сліз. Оксана запросила Романа до хати, погостивши його, розповіла про своє нелегке життя. В перші роки поневірялись в заводському гуртожитку. Ще маленькою померла у неї донечка, а потім народилося троє синів, котрі нині не живуть з матір’ю, мають свої сім’ї. З чоловіком вони збудували свою хату, мали велику господарку. Чоловік раптово помер, матері допомагав молодший син, але поїхав на заробітки, і вона чекала його з дня на день. Оксана дізналася, що Роман теж втратив дружину і запропонувала йому переїхати до неї і разом жити хоч на старості літ. Роман сподівався, що із заробітків повернеться син і буде господарити, а Оксана переїде до н жити. Роман розповів про свою розмову з Оксаниною мамою, котра казала, що вони ще може будуть разом. Через сорок три роки знову зустрілися. Але сподівання Романа не справдилися. Син Оксани не повернувся зза кордону, і вона тягнула господарку сама, а Роман господарив у своїй хаті. Але, аби допомогти Оксані, домовився з одним механізатором, котрий за відповідну платню виконував усі польові роботи. І сам вже дев’ять років приїжджає до Оксани і допомагає на сезонних роботах. Робить все, де потрібні чоловічі руки. А вдома у селі доглядав тещу, котра жила ще шість років після смерті своєї доньки.
Але з Оксаною вони разом так і не живуть. Хоча він приймає її запрошення і приїжджає на свята і завжди, коли Оксані потрібна допомога. Переступаючи поріг її хати, Роман приспівує: «Причарувала серце і душу, живе так далеко, їздити мушу». За святковим столом вони часто згадують молодість, співають українських пісень. У Оксани дуже гарний голос. Але завжди першою Оксана і Роман співають пісню: «Час рікою пливе…». А Роман зазвичай виголошує тост: «Дай, Боже, здоров’я, дай, Боже, любові, а вже при любові ми будем здорові».

Нині Оксана проживає в своєму селі, а Роман у  у своєму. Його відвідують діти, невістка, зять, внуки. Він завжди їм дуже радий, а коли в душу закрадається самотність, бере Оксанині листи, які зберігав 55 років і читає ці щирі рядки, а серце наповнюється теплом і любов’ю. Така історія їх кохання.

Записала Оксана ПРОЦЬ.     

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

На Сокальщині дітям-сиротам урочисто вручили ключі від будинку

21 вересня у четвер, о 13 ...