Home / Життєві історії / Життєва історія «Кавки» з Карова

Життєва історія «Кавки» з Карова

Я народився у Карові 11 липня 1927 року в родині Романа і Агафії Бишків. У 1944-ому мене мобілізували у радянську армію, тоді мені виповнилося 17 літ. Протягом двох тижнів ми перебували в казармах у Раві-Руській. Готували нас на фронт. Але мені вдалося вартового впросити вийти, щоб у місті купити щось поїсти. Той довго впирався і врешті впустив. А я давай втікати, бо в радянській армії служити не хотів, не хотів йти на фронт і воювати разом з москалями. Але розумів, що дорога додому мені закрита, бо тоді моїх батьків вивезуть на Сибір. Трохи побув у тітки, до мене навіть приходив тато, кликав додому, але пояснив йому, що з армії втік і тому додому не повернуся. В Ульвівку були ще й інші хлопці, і ми мали поповнити ряди сотні «Перемога». Мені дали теплий одяг та взуття, і я мав вартувати по польській стороні. Це було десь вкінці угнівського лісу. Нас було 60 хлопців, командир – Степан Хамхіль. Через два дні перейшли кордон біля Карова і пішли в напрямку Пристані. У цьому селі були над ранком, нам треба було переправитися через річку, але на мості могла бути засада. Тому довелось перейти через кладку. Недалеко від лісу побачили дві хатини. Дехто з хлопців зайшов туди, а я відпочивав біля плоту. Аж раптом до тих хат наблизилися енкаведисти, то ми почали втікати до лісу. Але побачив, що немає чотирьох хлопців з мого села, подумав, що вони потрапили у засідку. Тому ще з кількома вояками з Угнова вирішив повернутися, щоб допомогти односельчанам. Там наткнулися на більшовиків, які почали стріляти, перша куля влучила мені в ногу, потім ще раз поранила ногу, а потім у лікоть. Пальці задерев’яніли. Та я втікав, що мав сил, вже закінчувався ліс, а ті все стріляли. Вибіг на поле і отримав четверту кулю вже під ліву лопатку. Падав у борозну і знов підіймався. Думаю, що то мені поміг тільки Бог, бо я добіг до села і просунувся у двері однієї стодоли. Там і заснув. Коли прокинувся, почув, що стрілянина стихла, то постукав до хати. Була лише господиня, яка дала мені вареників. Побачивши, що весь в крові, показала хату, де мені зможуть допомогти. Той чоловік обробив рани, подер сорочку з льону і перев’язав їх. У якому селі це було, не пам’ятаю, десь біля Пристані. Наступного дня подався далі. Йшов довго. Думаю, що це було село Любеля. Постукав до першої хати і впав на порозі. У цьому населеному пункті були сестри милосердя, тож люди дали знати, що в тій хаті є тяжко ранений. Вони забрали мене на конспіративну квартиру, туди наступного дня прийшов хірург, його псевдо було «Смерека», і витягнув мені кулю з ноги. А санітар «Сніп» щодня робив перев’язки. Саме у цьому селі я зустрів хлопця з Карова – Василя Макуха, який теж був поранений, потім він у Києві сам себе спалив. У Любелі наші хлопці мали сутичку з більшовиками. Тому мене господарі перевдягнули в жіночий одяг і перетягнули до криївки. Пізніше пішов до Бутин. І там попросив санітара, який робив мені перев’язки, зв’язатися зі сотнею «Перемоги». Мені вдалося зв’язатися зі своїми. У червні 1945 року долучився до «Перемоги». Хотів перейти через кордон на Закерзоння. Переходив разом з полковником УПА «Вороним». Я затримався біля Щеп’ятина, пізніше долучився до сотні, де сотенним був Григорій Мазур. Ми перебували у 1946 році біля Ярославля. Проте поранена нога надокучала, і я повернувся на Томашівщину, то було недалеко від Рави-Руської. З 1946 року до осені 1947-мого перебував у селі Махнів. Там був зв’язковий Трохим Воронка з мого села. Я був дуже зворушений на Великдень 1947 року. У лісі священик (псевдо «Кадило») відправив Службу Божу, нас було майже 200 хлопців. Тоді виступив політвиховник, який звернувся до нас: «Хлопці, хто має можливість робіть собі документи, щоб вас не вивезли в Сибір, не закатували, але пам’ятайте, як УПА покличе, то повертайтесь». Я не знав що робити. Мені виповнилося лише 19 років. Разом зі священиком пішов до могили, де були похоронені хлопці з чоти Мазура (псевдо «М’яч»), відправили панахиду і розійшлися на свої бойові призначення. У травні 1947 року зустрівся в Ульвівку з Грицем Ментухом, який нині живе неподалік Городка. Він мені дав адресу до Ельблонга, до Ксенії. Я не мав ні грошей, ні документів. Та коли був у Довжневі, дізнався, що там жінки ходили до Белза до якогось польського ксьондза, який виписував метрики, документи. Попросив, щоб запитали про мене. Він погодився. Виписав мені метрику. Я попрацював три тижні, заробив трохи грошей. Поїхав до Ельблонга, але з пані Ксенією не зустрівся, бо багато наших хлопців до неї зверталося, тож її переслідували. Пішов працювати до господаря. Потім, щоб заробити більше грошей на одяг, трудився в меліорації. Коли пішов до перукарні мене побачив сексота, якого знав з Махнова, він мене хотів видати. Я виїхав звідти, пішов вчитися на водія. Але цілий час мене переслідувала польська поліція.

Петро БИШКО, псевдо «Кавка».

 

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

На Сокальщині дітям-сиротам урочисто вручили ключі від будинку

21 вересня у четвер, о 13 ...