Цікаво знати

Чому Забужжя не зазнало розквіту у рідній державі?

Дивним чином влада і громада пропустила ще один ювілей. Шістдесят років тому у Москві було підписано «Угоду між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Польською Народною Республікою від 15 лютого 1951 р. про обмін ділянками державних територій». Мине небагато часу, і понад 480 кв. км території Люблінського воєводства, корінні українські землі зони, т. з. «червенських міст», повернуться у лоно рідної землі, стануть типовими «радянськими територіями». Неоціненним надбанням Сокальського краю стали історичні міста Белз та Угнів та ще десятки сіл та присілків вздовж кордону. Додатковими вигодами стала прикордонна залізниця та автодорога, які полегшили сполучення Сокаля та низки міст Волині із Львовом.

Обмін територіями – відома практика, але ще ніколи в Європі це не робилось мирно, за повною згодою сторін та ще з відвертим економічним інтересом. Польща, що мала надмір вугілля, але гостро потребувала нафти, отримувала частину НижньоУстрицького району Дрогобиччини, а Радянська Україна, що потребувала вугілля для динамічного розвитку західноукраїнських земель – потенційні родовища кам’яного вугілля поблизу тоді ще Кристинополя. Очевидці стверджують – обмін відбувся доволі виважено і планомірно. Не було звичного хаосу та гарячкування.

Все оглядали належні комісії, актували, ставили під охорону та передавали іншій стороні. Найскладніше питання – переміщення населення.

Найпростіший варіант – взаємного переселення – відкинув Радянський Союз. Адже випадала чудова нагода ще раз перетрусити «неблагонадійне місцеве населення». Із забузького краю усіх поляків переселили в Дольні (Нижні) Устрики та околиці, українців, що не хотіли переселятись у СРСР та частину змішаних родин переміщали аж на Захід Польщі, переважно в район Щеціна. Усіх, хто висловив бажання ставати радянськими громадянами, розмістили на Бережанщині, поблизу Львова. Таким чином, ані у Белзі, ані в Угнові практично не залишилось місцевих людей. Менш категоричними були вимоги щодо сіл – там частина родин залишилась на своїх обійстях.

Настала хвиля переселення народу. Усюди, де тільки можна, працювали агітатори. Тепер ми знаємо можливості цих майстрів «чесного слова». Вони легко переконують що чорне – це біле. Молодь активно відгукувалась на запрошення поселитись у райському куточку Забужжя, що має шалені перспективи розвитку. «Досить лише захотіти – а житло, роботи, вигоди життя та підйомні кошти вже чекають на вас!». Доволі швидко міста Забужжя були переповнені молоддю, життям та сподіваннями. Батьки розповідають: три клуби на невеличкий Угнів, декілька магазинів, у школі – повно дітей. Все це давало піднесення. А якою була природа цього краю, не сплюндрована ще ні браконьєрами, ні «захисникамимисливцями»! Солокія повна риби, зграї диких качок, які затуляли небосхил, а сінокоси – на всю округу годували корови. Все це тривало недовго.

Як згасав ентузіазм та економічний потенціал радянської влади, так все забутішою та віддаленішою ставала забузька земля. Явним чином оминає її розвиток та суспільна увага. Хоча найперше міста – Белз та Угнів не здаються. Пробують протистояти, але позиції втрачають.

Закрились навіть невеличкі осередки промисловості і переробки, ледь животіє одне на двох ПТУ, десь з метою «раціоналізації» поділись лікарні та повноцінні поліклініки, рідше стали возити хліб, вже й аптека стає не потрібною для держави олігархів. Дивним чином оминула міста Забужжя і прикордонна перспектива. Голосно говорили, у плани записали прикордонні переходи у Белзі та пізніше в Угнові. Але якщо вже до Євро-2012 вирішили нічого не вдасться – то це надовго і серйозно. Звідки чекати поступу і надії?

Ось так і живе уже 60 років Забузький край у складі Сокальщини та України. Чи зглянеться влада на цей історичний край, фактичний музей історії та природи, який може стати окрасою прикордоння? Питання майже риторичне. Кому до цього справа? А може?

Юрій ГУБЕНІ, професор, академік УАЕН, уродженець і патріот Угнова.

Голос Сокальщини на GoogleNews