Герої Небесної Сотні з Яворівщини. Пам’ятаємо.
20 лютого – День Героїв Небесної Сотні. Згідно Указу Президента України від 11 лютого 2015 року “Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні”. “На підтримку ініціатив громадськості та з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України”, – йдеться у документі.
Окрім того, парламент підтримав заяву “у зв’язку з шостою річницею початку Євромайдану та подій Революції Гідності”, якою визнає події 2013–2014 років ключовим моментом українського державотворення. Відповідне рішення депутати ухвалили 17 лютого 2021 року, у переддень річниці початку масових розстрілів на майдані Незалежності. Серед полеглих мітингувальників під час Революції Гідності є й уродженці Яворівщини – Роман Сеник, Роман Варениця та Віталій Коцюба.
Роман Сеник народився 26 липня 1968 року в селі Наконечне Друге Яворівського району. У восьмирічному віці Роман відзначився тим, що врятував з крижаної води дівчинку, яка каталася на санчатах і впала в річку. Закінчив школу в Наконечному Першому, після чого навчався у технікумі. У 1989 році першим підняв синьо-жовтий прапор у своєму селі. Служив миротворцем у контингенті Миротворчих сил ООН у Югославії під час війни Хорватії за незалежність, де був прапороносцем. Мав бойові нагороди. Протягом приблизно останніх п’ятнадцяти років життя мешкав у Турції, працював оператором на автозаправній станції. З початку подій на Євромайдані до Києва їздив тричі, завжди намагався там бути потрібним. Заявляв, що він вийшов на Майдан за народ, оскільки вважав, що хтось має стояти за його родину. Входив до 29-ї Бойківської сотні самооборони Майдану, жодної зброї не мав. Носив з собою прапор України з написом «Турка», через що в сотні його називали “Турківським прапороносцем”. Зазвичай Роман чергував з шостої до дев’ятої години ранку. Напередодні 22 січня саме придбав квитки, щоб повернутися додому. Романа Сеника було поранено 22 січня 2014 року біля стадіону “Динамо” на Грушевського під час Євромайдану, коли Роман стояв з прапором на передовій. Куля влучила йому легеню та завдав важкого поранення в плече бронебійною кулею спеціального призначення. Роман переніс кілька операцій у Київській міській клінічній лікарні № 17, втратив багато крові, йому довелося ампутувати руку. Проте ушкодження виявилися занадто важкими, і вранці 25 січня він помер у лікарні, не приходячи до тями. Похорон відбувся 27 січня 2014 року у рідному селі Романа Наконечному Другому, в останню путь його проводжали близько двох тисяч людей під скандування “Герої не вмирають!”. Траурну процесію, в якій були рідні, друзі, народні депутати України, депутати та голова Львівської обласної ради, делегація з Турки та інші супроводжували близько 20 священиків різних конфесій.
Поховали Романа Сеника на сільському цвинтарі поряд з могилами вояків Української повстанської армії, які чинили опір радянській владі в селі до 1957 року. Нагороди та відзнаки За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Роману Сенику було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно). 4 липня 2015 року патріарх УПЦ КП Філарет нагородив Героя почесною медаллю “За жертовність і любов до України” (посмертно). 8 травня 2016 року, під час Служби Божої в соборі Святого Юра у Львові, подвиг Героя було відзначено Грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно).
Роман Варениця народився 11 грудня 1978 року в селі Старий Яр Яворівського району. Закiнчив школу в Новояворівську, а потім Дрогобицький педунiверситет, вивчився на математика і пiшов вчителювати на рiдну Яворiвщину, у вiддалене село Смолин. Та вчительська зарплата в нашiй державi копiйчана, тож Роман оселився у Новояворiвську i став пiдробляти ремонтами. Роман вирішив поїхати на Майдан, не попередивши батьків. Вони думали, що син знаходиться на роботі у Львові. Вже в дорозі він по-дзвонив татові та мамі й пояснив, що мусить діяти саме так. Ні їжі, ні теплої одежі з собою не взяв. “Усю дорогу на Майдан Роман провів у молитві”, — згадували згодом його супутники. Коли автобус не пропустили працівники ДАІ, йшов до столиці пішки. У Києві завжди був на передовій. Ті, хто його знали, казали: “Роман мав надзвичайно гостре відчуття справедливості. Був дуже добрим і готовим поділитись останнім. Вмів робити все, був працьовитим.“ Роман загинув від пострілу снайпера 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській. Йому було 35 років.
Нагороди та відзнаки За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Роману Варениці було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно). 4 липня 2015 року патріарх УПЦ КП Філарет нагородив Героя почесною медаллю “За жертовність і любов до України” (посмертно). 8 травня 2016 року, під час Служби Божої в соборі Святого Юра у Львові, подвиг Героя було відзначено Грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно). Віталій Коцюба народився 7 липня 1982 року в селі Вороблячин Яворівського району. Мешкав у місті Новояворівськ. Йому було лише 31, а він вже був майстром на всі руки. До шлюбу ставився серйозно, зберігав романтичність у подружніх стосунках, як глава сім’ї намагався бути позитивним прикладом для сина та дочки. Чуйний до чужого горя, співчутливий та безмежно щедрий. Ці риси характеру надбав від батьків, які виховували дітей в любові і Божому слові. У дитинстві Віталій завжди плакав, коли йшла Хресна дорога. Любити свою Вітчизну Віталія навчив прадід, а батько — українських пісень. Про можливий штурм Майдану почув уже на кордоні з Польщею, куди їхав по роботі. Розвернув автомобіль та поїхав збирати речі на Київ. На Майдан вирушав разом з братом. Батько благословив їх і просив себе берегти. Мати – молитися. Востаннє подзвонив 19 лютого, привітав кохану із днем народження. І багато мовчав. Загинув біля Жовтневого палацу 20 лютого 2014 року: куля поцілила йому в чоло, коли він біг на поміч своїм побратимам. Це сталося о 9:10. Тіло Героя Небесної Сотні разом із сімома полеглими перенесли на подвір’я біля Михайлівського собору. Похований у селі Вороблячині Яворівського району. Попрощатися з ним прийшло більше 7 тисяч людей. В місцевій церкві його відспівували 10 священиків. Односельчани поховали його у насипаній їх руками у 1991 році символічній братській могилі борців за волю України. Нагороди та відзнаки За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Віталію Коцюбі було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно). 4 липня 2015 року патріарх УПЦ КП Філарет нагородив Героя почесною медаллю “За жертовність і любов до України” (посмертно). 8 травня 2016 року, під час Служби Божої в соборі Святого Юра у Львові, подвиг Героя було відзначено Грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно).
Пам’ятаємо! Не забудемо ніколи! Слава Героям! Вічна пам’ять Героям Небесної Сотні!