Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить…
Так сміло можна схарактеризувати ті часи, коли народився, розвивався, жив, страдав і діяв Тарас Шевченко. Нарід гонили на панщину, кати знущалися над народом, продавали або у карти програвали людий хрещених, латану свитину з калїки здоймали, з шкурою здоймали…
Й малої дитини
Я не бачу веселої…
Все плаче, все гине…
Про жіночу неволю, про муки-терпіня дївчат хиба не згадуймо.
Оттак було з народом, з простим закріпощеним народом.
І самому таки Шевченкови добре дало ся в знаки кріпацтво, він в кріпацькім станї мучив ся, карав ся 24 роки свого житя, аж доки добрі люди, що пізнали в Шевченкови великий малярський талант, 1838-го р. за 10.000 карбованцїв не купили йому волю.
А щож пани? – Пізнав Тарас і панів ще тоді як був кріпаком козачком у свого пана Енґельгарда, а потім ще лїпше, коли опинив ся на волї. Від них то йшла ся неправда і неволя, вони витискали ті кроваві сльози з очий замученого народу.
Погане було тодї житє на Вкраїнї. Шевченкови, що умів дивити ся на людий душею, видало ся воно страшним пеклом, ще гірш пекла.
Як би розказать
Про якогонебудь одного магната
Історію правду, то перелякать
Самеб пекло можно, а Данта старого
Полупанком нашим можно здивувать…
І звір того не зробить дикий,
Що ви, бючи поклони,
З братами дїєте !…
Каже Шевченко панам в очи.
Пани українські, як їм зблизька продивив ся Шевченко, особливо на своїх трох подорожах по Україні в роках 1843-1845, коли то вони приймали і гостили його гучно і величаво, показали ся йому просто недолюдками. Вони не визнавали для себе ніяких моральних засад в житю, допускали ся дикого звірства над немічним на панщині замученим народом, самі між собою торгували ся найсвятїйшими почуванями.
За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матїр попроси,
То оддасте…
А прецінь то була одинока верства, що мала якусь волю, що моглаб і повинна булаб бути людьми. Міжтим ось що каже Шевченко:
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії.
Се, а окрім того загальна національна темнота панів, брак всякого зрозуміня для потреб краю і народу, слїпе малпованє чужини, брак всякої самостійної думки і працї, а при тім безмежна зарозумілість і великопанське самодурство, як все те виказав панам до очий Шевченко в своїм Посланію, – все те наповало душу Шевченка на балях і гулянках у тих панів гіркою трутою. Тарас з тої причини гірко сумує, плаче-ридає…
Україно, Україно!
Отсе твої діти,
Твої квіти молодії
Чорнилом политі,
Московською блекотою
В німецьких петлицях
Замучені… Плач Вкраїно,
Бездїтна вдовице!
Скрізь неправда, де не гляну,
Скрізь Господа лають!…
Відки взялось отеє "пекло на сім світї?"
Деспотизм, панованє одних людий над другими робить з людий катів без сумлїня, без душі, веде до того, що люди
Кайданами міняють ся,
Правдою торгують
І Господа зневажають,
Людий запрягають
В тяжкі ярма, орють лихо,
Лихом засївають…
Катерина ІІ-га, знищивши автономію України, скасувавши гетьманство і збуривши Запорозьку Січ, запровадила кріпацтво на Українї, повернула нарід в невільника. Тим поклала вона зовсїм струпішілі фундаменти під будинок державносуспільний, а від того кинула ся гнилизна в цїлий будинок, захопила усе житє.
Моральні наслїдки неволї маси народу показали ся страшні, бо неволя народу потягає за собою загальну неволю, также неволю і тих, що нїбито панують над народом. Не лиш у кріпака, але і у його пана зарівно душа раба. Тому то і вольне колись козацтво, українські пани попали були в такий стан, який вірно змалював Шевченко особливо в Посланію і в Снї, де і пани українські представляють ся підлими рабами. Тому то і вольна колись
Заснула Вкраїна
Буряном укралась, цьвілю зацьвіла,
В калюжі, в болотї серце погноїла
І в дупло холодне гадюк напустила…
Корінь усього лиха, особливо морального занепаду на Україні – се деспотизм, се загальна неволя, яка панувала в Росії.
А Де нема святої волї,
Не буде там добра ніколи!
Тарас Шевченко, зазнавши сам чарів волї і почуваючи в собі покликане до великого дїла, усю свою велику силу духа звертає на боротьбу против коріня усього лиха, против неволї і кривди, против царського деспотизму. Він стає борцем за волю, підносить свій голос, плач і риданє за волю усїх людий. Воля економічно-соціяльна, воля духова людини і політична воля України – се головна ідея поетичної творчости Шевченка, яка мов яскрава червона нитка в тканинї завсїди кидаєть ся в очи у всіх поезіях Тараса Шевченка. Против катів, тиранів, розпинателїв народних, против панів і усїх кривдників пускає він свої острі громи-стріли за кривду людську, за кривду, недолю України. Між усїма поетами світової слави більшого "обличителя жестоких людий неситих" понад Шевченка нема.
Своїм "невченим оком" заглядає Тарас в саму душу людини, заглядає глибоко-глибоко, виводить перед очи земляків усю погань, усі звірства житя в неволї. І побачили земляки в сих мистецьких малюнках свою чорну душу мов в зеркалї тай здрігнулись. Не дармо лунав голос Тараса
"Схаменїть ся, будьте люди!»
І "змії" з закаменілим серцем схаменулись. Один земляк за другим, читаючи поезії Тараса Шевченка, ставав чоловіком, а тих "людий" ставало на Україні все більше, все більше, одні других будять із тяжкого сну лихої ночи, трупи встають і очи розкривають, всї пруть ся до волї, до сонця правди і так, помимо державних кордонів, виросла зєднана своїм пророком і учителем українська нація, що жиє і хоче жити на волї новим людським житєм, в основу якого поклав Тарас Шевченко нові засади – любов і правду, такі тривкі і здорові сили, що вже принесли і завсїди приносили муть "мир і радість на землю людям".
Шевченко великий мистець слова, а правдиве мистецтво се така велика сила, що воно розбирає чоловіка геть до шпіку і кости, заставляє думати, розуміти, почувати біль, терпіня, утїху і радість, плакати, любити, ненавидїти і нарешті – дїлати. Хто з нас не зазнав сеї чарівної сили поезії Тараса Шевченка на собі самім?
Поезії Тараса Шевченка до глубини потрясують-зворушують душу, сумлїнє чоловіка, кожде слово мов вогнем палить-пече навіть закаменіле серце і таким чином невмирущі твори нашого генія народного все наново спричинюють цілковитий переворот в душі земляків, в думаню розуміню і дїланю людий.
Своєю завзятою проповідю найтоншої альтруїстичної етики, тим, що Шевченко став "апостолом великого Христового слова", що не побояв ся "за правду стать, за правду згинуть", хоть страшно діткнула його за се тяжка царська рука, він обновляє моральне житє українського народу, чого не в силї була зробити російська церков, бо і вона попала в неволю царського деспотизму, що звів її на формальний культ і геть скривив етичні засади Христової науки; її етика пішла на услуги царського деспотизму, лютого цезаропапізму.
Пізнавши усе пекло тодїшнього житя на Україні, морально-соціяльний і культурний занепад народу, недолю-неволю України, Шевченко почав застановляти ся як найглубше над причинами усього лиха і чим раз яснїйше бачить, що корінем усеї неволї народу і України є царський деспотизм.
Се той Первий, що розпинав
Нашу Україну,
А Вторая доконала
Вдову-сиротину –
голосить Тарас в повній свідомости ваги історичних подїй, які зчинили ся за Петра Великого і Катерини II-ої.
Алеж бо і Україна не без вини в своїм нещастю. Се добре добачає Шевченко і сего не затаює перед земляками. Хоть як щиро поминає він проведного гетьмана Богдана, то таки гірко докоряє Богданови, що віддав Україну Москалеви (Розрита Могила), докоряє козацтву, що за Мазепи не вміло "одностайне стати – пшениченьку пожати, Полтаву достати" Іржавець), розкриває власні тяжкі гріхи України, а сам найголовнїйший гріх бачить Тарас в тій добродушній вірі і прихильности України до Москви, яка виявилась особливо в трох рішучих хвилях історії України, через що вона в рай на волю не може дістати ся.
Було се перший раз за Богдана Хмельницького. Тодї то Україна, що
в Суботові
Росла, виростала
Як квіточка,
гетьманови з старшиною
вповні шлях перейшла їм,
А того й не знала,
Що він їхав в Переяслав
Москві присягати.
І вже ледви я неледви
Донесла до хати
Оту воду –
каже Прися-Україна в містерії Великий Льох.
Чом я з нею
Відер не побила?
Батька, матір, себе, брата
Собак отруїла
Тою клятою водою.
Себто отруїла тим чином увесь український нарід.
От защо караюсь
От защо мене, сестрички,
І в рай не пускають!
Другий раз сталось таке саме за Мазепи. Тодї Україна
Цареві московському
Коня напоїла
В Батуринї, як він їхав
В Москву із Полтави…
Як вертав ся зпід Полтави
А я йшла з водою
До хатини, а він менї
Махає рукою –
Звелїв коня напоїти,
А я й напоїла.
Я й не знала, що я тяжко,
Тяжко согрішила
І караєть ся Україна за те,
що всякому
Служила, годила,
Що цареві московському
Коня напоїла.
Третий раз виявилось се за Катерини II-ої. Україна тодї лиш "усьміхнулась до царицї"
Тай духу не стало.
Й мати вмерла. В одній ямі
Обох поховали.
От за що, мої сестрицї,
Я тепер караюсь…
Чи я знала, ще сповита,
Що тая цариця
Лютий ворог України,
Голодна вовчиця?
Великий се гріх ота нерозумна віра і прихильність України до Москви, він тим більше виходить Україні на зле, що злі духи – три ворони – просто завзяли ся на загибіль України ; з одного боку злий дух самої таки України, що завсїди помагав і "помагає катам матір катувати", а з другого боку злий дух Польщі і Москви.
Що Шевченко всю недолю України зводить на нещасну злуку з Москвою і що волї надїєть ся від того, як та злука розпадеть ся, "домовина України розвалить ся", се бачимо докладно з поеми Суботів.
І своїм пророчим духом бачив вже Шевченко, що "над Чигрином мітла простягла ся", чув, що "над Дніпром і Тясмином земля затрясла ся", що "застогнала гора над Чигрином", бо ось родив ся такий чоловік на Українї", що не дасть собі ні "золотом розтопленим залляти очий", не дасть собі "скрутити рук царевими чинами", що не злякають його "з всього світа всї зла всї муки", який задавить злого духа України, та буде,
як той Ґонта
Катів катувати…
І розпустить правду й волю
По всїй Українї.
І він вже народив ся, а ми якраз тепер святкуємо 100-лїтний ювілей його уродин. Бо хтож в силї ще більше кутувати катів, як катував їх сам таки Шевченко?! Хто розпустить ще більше правду й волю по всїй Україні, як се зробив вже доси пророк наш, великий апостол правди і науки Тарас Шевченко, що мов чародій підняв український нарід з найтяжшого занепаду, з найглубшого сну до житя? На кого нам більше надїяти ся? Хто доказав такого чуда, того твори довершать і решти великого діла визволеня України. Мов стовп огнений веде Тарас український нарід із єгипетської неволї.
Ми віруєм Твоїй силі
І слову живому:
Встане правда, встане воля!
Др. Степан СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ.
("Ілюстрована Україна", №1,
15. 01. 1914 р., Львів).
(Стиль і орфографію збережено).