15 лютого минає 25 років з того часу, коли вивели радянські війська з території Афганістану. У своїй попередній публікації «Голос крові вбитих кличе до Бога із землі» у часописі «Голос з-над Бугу» за 18 квітня 2013 року згадав ті військові частини, які дислокувалися на кордоні з Афганістаном, і хоча я служив у них вже значно пізніше, але спогади очевидців були дуже вражаючими і правда, яку довго замовчували, дуже страшна. І ця велика рана на тілі нашої України кровить і донині.
Десять років збройного протистояння в Афганістані стали чи не найтривалішою війною двадцятого століття. Тоталітарний комуністичний режим вважав цю південну країну територією власних інтересів. Рішення введення радянських військ було прийнято у грудні 1979 року на підмосковній дачі Брежнєва. Його зініціювали Брежнєв, Суслов, Андропов, Устинов, Громико. А ухвалено неповним складом політбюро КПРС, а це – крім усього іншого, ще й порушення процедурних норм, не говорячи вже про мораль. Хоча усі вони вже були людьми похилого віку, у народі їх глумливо називали «кремлівськими старцями», безсердечно, без жодних угризінь совісті й щонайменших вагань відправили на чужу нам війну молодих солдатів і офіцерів, серед яких були тисячі українців. Саме тоді, наприкінці 1979 року українські батьки проводжали на строкову службу в Афганістан своїх синів. І протягом ще дев`яти років українські родини здригалися від страшного слова «Афган». Бо то в одну, то в іншу домівку привозили їхніх дітей у цинковій труні. Страшні то були часи. Бо ті, хто залишилися живими після афганської війни, поверталися додому з понівеченими душами. Їм, вісімнадцяти-, двадцятилітнім не було зрозуміло за що, за кого проливають свою кров і гинуть їхні побратими на чужій, зрошеній кров`ю, землі. Офіційна статистика свідчить, що за три роки афганської війни загинуло і безвісти зникло 15031 солдатів зі 620000 громадян колишнього Радянського Союзу, які брали участь у цих воєнних діях. Поранення та контузії отримали понад 53 тисячі осіб, це майже кожен четвертий солдат (а воювали в Афганістані понад 160 тисяч) був родом з України. І серед загиблих кожна четверта людина – з нашої держави. Не повернулися в Україну 3360 воїнів, рани отримали понад 8000 співвітчизників. Ті, що повернулися, привезли зі собою страшні спогади війни, які живуть з ними і донині. Скільки забрано життів, скільки покалічено душ. Заради чого?
Володимир ЖАРСЬКИЙ,
священик.