(Закінчення. Поч. в №№102-103 від 24 листопада)
В наступному порядку, згідно з тодішніми судовими процедурами, виступили всі залучені до цієї справи учасники, представники обвинувачення, захисники і свідки тієї та іншої сторони. Суд був відкритий і відбувався на великому емоційному піднесенні, про що згадується у дописах в газеті, коментуючи реакцію залу. І з цієї реакції можна зробити висновок, що зал складався в значній мірі з прихильників митців, тобто в більшості з української публіки.
Не є потребою висвітлювати тут весь перебіг процесу, бо як і всі процеси він відбувався на двох протиставних свідченнях – звинувачувані намагалися доказати вину підсудних, підтверджуючи державне звинувачення, персоніфікуючи типи зображених, починаючи від місцевого війта аж до намісника Галичини: бо саме навколо персоніфікації зображених найбільше точилися дебати, а також навколо зображення пляшки і ковбаси, як елементів підкупу виборців. Процес переходив часто у веселі анекдотичні вислови, наприклад коли свідка М. Салика спитали, чи він бачив там на тому образі зображені пляшку з горілкою і ковбасу, він відповів, що пляшку бачив, але чи була там горілка того він не знає (в залі регіт). Таким чином весь процес був спрямований на те, щоб звинуватити мистців у не шанобливому ставленні до влади і наклепництві на її виборчу діяльність, але стороною захисту все це було спростовано.
При закінченні процесу виступив захисник Кость Левицький, який ґрунтовно аргументував традиційну тематику таких композицій посилаючись на давні світові зразки, на біблійні і євангельські тлумачення проблем людської моралі, а також звернув увагу на відхилення його протесту про відбування процесу на польській, а не українській мові, чим порушено національні права українців
Після всіх нормативно усталених процедур суд виніс мистцям оправдальне рішення, яке було зустрінуте в залі бурхливими оплесками.
Отже на цьому процесі, як безпрецедентне явище, зіткнулися у своєму протистоянні два суди – той – ідеальний, що виносить суд для вічності і реальний, який покликаний захистити чиїсь земні інтереси. Завдяки певним обставинам, на цьому земному суді переміг суд небесний, доказуючи тим, що тільки той, єдиний – «Страшний суд» як узагальнення всіх земних судів, виносить вирок правдивий, не підкупний, застерігаючи ним людство від злих вчинків.
Як актуально звучить та тема сьогодні для України. Проблема судів, хабарів, намагання владних структур істинну правду підмінювати фарсом, маскуючи перед суспільством своє справжнє обличчя, а з протилежної сторони – байдужість мас до суспільнонаціональних процесів, зневіра у власні сили, у можливість змінити культурний, політичний і економічний устрій свого життя; і тільки «Страшний суд» як творіння людського генія, як містичні терези урівноваження добра і зла, як утвердження справедливості і на дальше залишається непідкупною засторогою всій християнській цивілізації на її подальшому життєвому шляху. І мистці керуючись тими вічними моральними засадами, християнства, показали свій тодішній світ у власному «Страшному суді», розкриваючи ним всі пороки і добрі сторони тодішнього суспільства, на прикладі однієї сільської громади.
Сьогодні розписи Корнила Устиновича в бутинській церкві збереглися частково. Це в куполі (сфері) нави і на стінах її бокових рамен, а також на склепінні бабинця. У 70х рр. ці розписи були реставровані зі збереженням лінії, форми і кольору оригіналу. Збережений також іконостас роботи тих же авторів з характерним академічним живописом у намісному ряді.
Розпис виконаний в монументальноплощинному, узагальненому трактуванні форм, поєднуючи в окремих місцях тональне моделювання з умовним, площинним. Декор виконаний у формі геометричної структури, що складається з ліній і площин, збагачених в окремих місцях елементами у стилі рококо. Значною монументальністю і драматизмом вирізняється композиція центрального купола, яка розкриває тему апокаліпсу – це зображення у відповідній позі Бога Творця в оточенні святих, пророків і ангелів. І як контраст – розпис «Страшного суду» на склепінні бабинця. Тут застосовано іншу мову – розпис потрактовано з переважанням графічного елементa, що надає йому відповідної гротескності, наголошуючи тим, що осуд відбувається уже тут, на землі в цьому церковному середовищі, в селі і це осуд соціальний, який вимагає реакції тут в реальному світі.
Про історію створення цього розпису, про конкретність персонажів уже давно забулось і тепер, абстрагуючись від тодішніх соціальних проблем, композиція говорить до нас тільки уже законами моралі і своєю мистецькою мовою, розкриваючи тим етичні і естетичні засади свого часу, але вона застерігає і нас – нинішні і прийдешні покоління від найтяжчих гріховних вчинків – зраджувати свій народ, свою віру, рідну Україну.
Степан ІВАСЕЙКО.