Яна та Андрій побралися декілька років тому. У них росте донечка: маленька, з пишними кучерями, великими, як у мами, блакитними очима, весела і жвава дівчинка. Якось зустріла це молоде подружжя. "Йдемо до мами, бо вже тиждень не бачили Алінку", сказала Яна. "Чому?" не зрозуміла я. "Ми тепер винаймаємо квартиру, Алінка залишилася з бабусею, якось винувато пояснила Яна. Вона стала нервова, часто плаче, хворіє".
Попрощавшись, я пішла своєю дорогою, а з голови все не виходили слова молодої жінки. Не розумію, як можна відірвати від себе чотирирічну дитину, не бачити, як вона росте, вивчає світ, радіє, спить… І ще при цьому дивуватись, що дитина стала нервовою. Бавляться нею, як лялькою: захочуть візьмуть до себе на півдня, а потім знову ведуть до бабусі. І це при тому, що батько дівчинки зараз не працює, днями просиджує за комп'ютером. Хіба не міг би присвятити цей час доньці? Зрештою, й у Яни після роботи є ще цілий вечір. Тільки у нас молоді перекладають на плечі батьків весь тягар виховання своїх дітей щоб не заважали їм жити в своє задоволення. І тільки у нас старші миряться з цим.
Та що ця пара… Після кожного засідання комісії з питань захисту прав дитини Сокальської РДА думаю: що з нами трапилося? Чому молоді і на перший погляд благополучні батьки заради власної вигоди маніпулюють дітьми, ділять або не можуть поділити їх, відмовляються від своїх кровинок, забуваючи, що дитині потрібна повноцінна сім'я з мамою і татом. Бо хіба нормально, коли жінка залишає сім'ю, починає пиячити, забуває про 12річну доньку, якою опікується батько? Хіба не сором приходити на засідання в нетверезому стані, поводитись визивно, звинувачувати у всьому колишнього чоловіка, який, до речі, вже третій •рік сам виховує доньку і не нарікає на долю. Йому тільки соромно за колишню дружину і шкода доньку, яка таки, мабуть, хоч іноді та тужить за ненькою.
А що можна сказати про чоловіка, який десять років не бачився зі своєю донькою, а тепер, знаючи, що його колишня дружина померла і донька залишилась одна, відмовився від неї?
Хіба можна назвати його батьком, хіба має він серце?
Коли подружня пара розпадається це вибір дорослих людей. Та чому при цьому мають страждати діти? Хіба не можна цивілізовано вирішити, щоб обоє батьків бачилися з дітьми, виховували їх, допомагали їм стати на ноги. Можна, звичайно. Та це вимагає певних зусиль, коли комусь з дорослих доводиться чимось поступитися своїми амбіціями, часом, уподобаннями.
Досить часто молоді матері, після розлучення з чоловіком, не дозволяють їм бачитися з дітьми. І тоді час побачень доводиться встановлювати членам комісії, бо згідно з законом і мати, і батько мають одинакові права щодо дітей. Чого тоді тільки не наслухаєшся! Хтось не дає бачитися з дитиною, сподіваючись таким чином повернути чоловіка в сім'ю, хтось хоче відірвати більший шматок майна чи просто "насолити" колишньому благовірному… Мало хто при цьому зважає на дитину, серце якої розривається між мамою і татом. Це справжнє святотатство. І не дивно, що бувають випадки, коли зневірені діти намагаються завдати собі фізичної шкоди, протестуючи таким чином, чи пробуючи привернути до себе увагу батьків.
А що говорити про розумово відсталих батьків, які народжують по шістьдесять і більше собі подібних дітей та ще й вимагають почесного звання "Матигероїня". Одна з них кричала на засіданні комісії: ви мене ще згадаєте, я в прокуратуру напишу… І пише, бо вже двічі не змогли позбавити її батьківських прав. Її дванадцятеро дітей виросли в страхітливих умовах тільки завдяки допомозі місцевої влади, людей. Десять уже дорослі, деякі з них народили дітей і… знову повернулися в розвалену батьківську хату. Тепер уже, мабуть, їх доведеться позбавляти батьківських прав. Там справжній Вавілон. Одна з неповнолітніх доньок, щоб вирватися з цього пекла просить відправити її в інтернат, а поки що її, п'яну, •ледве врятували в реанімації. А жінка і далі не розуміє, чому їй не присвоїли •звання "Матіргероїня" і вона не може користуватися відповідними пільгами.
Біда, ще й велика, коли Бог позбавляє людину розуму. Та не менша біда, коли батьки перетворюють дітей на іграшки і безжально ламають їхні душі.
Валентина БЛУДОВА.