Часто можна почути розповіді про те, що діти нині не слухаються батьків, живуть на свій розсуд, конфліктують зі старшими, роблять багато помилок в житті, іноді невиправних, що призводять до трагедій, які зачіпають вже наступне покоління. Про це багато наслухалась на засіданнях комісії з питань захисту прав дитини РДА. Аналізуючи їх, думала: ну чому так? чому не прислухаємось до мудрих порад старших? Зрештою, чи не так само чинила сама в юності і лише тепер зрозуміла, скільки горя приносимо ми батькам, скільки недодали їм уваги, любові.
У зв'язку з цим пригадала історію, яку розповіла колись моя бабуся про свою матір. В юності була вона вродливою і стрункою. Без пам'яті закохалась в свого сусіда, бідняка Івана. Але невдовзі його мали забрати до війська. Служили тоді довго, та дівчина обіцяла чекати коханого. Як тільки йому побрили голову, батько повідомив доньці, що віддає її за сина мельника, Петра. Не допомогли ні благання, ні сльози восени відгуляли весілля і дівчина перейшла жити до шлюбного чоловіка. Потроху звикала до нової сім'ї, впрягалась в роботу, а коли відчула, що під серцем б'ється нове життя, все рідше згадувала коханого. Через рік, коли народила первістка, прийшла звістка про смерть Івана. З Петром прожила довге і щасливе життя, народила ще декількох дітей. І вже їм заповідала: воля батьків, як і Божа, понад усе.
Під час моєї поїздки в Ізраїль, жила в сім'ї єврея, який сорок років тому приїхав на святу обітовану землю з колишнього СРСР.
Під час наших розмов часто бідкався, що зробив дурницю, приїхавши сюди. Але завжди додавав: так хотіла мати, а слово матері закон. Навіть якби можна було повернути час назад, вчинив би так само. Думаю, це правильно і нам було би варто слухати своїх батьків, переймати їх життєву мудрість. На цьому колись тримався український рід. Коли ж переривається цей багатовіковий зв'язок маємо те, що маємо: рушаться родинні і сімейні узи, одинокими залишаються батьки, пустоцвітами нидіють по світах діти… Запитайте про це у своїх бабусь чи дідусів і, впевнена, почуєте багато цікавих історій. Скажімо, як ось ця, яку мені розповіла 80річна жінка.
Вона була в сім'ї наймолодшою серед семи сестер. Та заміж захотіла вийти першою. Що вже мати напросилася її не робити цього, бо старша Ганна також збиралася під вінець. Та не послухала Марія матері і без батьківського благословення повінчалася з коханим. Та вже скоро згадала її слова: одне за одним вмирали її новонароджені діти, за ними пішов і чоловік. Так і прожила самотньою життя. З сестрою помирилася, допомагала бавити її внуків, але радості в житті було мало. "Мати знала, що казала, з сумом говорила жінка. Бо така ж історія трапилася в сім'ї її матері з дітей вижила лише вона одна. То й мене попереджала. А я не послухалась і пішло моє життя шкереберть. Тепер і десятому закажу: старших треба слухати, вони поганого не порадять".
Й справді, колись українські, особливо галицькі, сім'ї були сильними саме завдяки тому, що зберігали мову, традиції старших поколінь, шанували і слухали старійшин свого роду. Тепер цього практично нема. Тож і рушаться, наче картонні хатинки, сім'ї, безбатченками ростуть діти і вже не мають що передавати своїм дітям. Зупинімося, поки не пізно. Подаруймо увагу і ласку своїм батькам, дітям, рідним. Бо світ існує доти, доки є в ньому любов.
Валентина БЛУДОВА.