Порізному складаються людські долі. Комусь вона посміхається, а для когось влаштовує випробування. І нерідко побороти їх без сторонньої допомоги важко. Особливо тим, для кого сімейне життя стало мукою, і супроводжується конфліктами та з’ясуванням стосунків між партнерами. Відтак розпадається сім’я і страждають діти. Не одній родині допомогли розібратись у здавалось безвихідній ситуації, яка склалася, підтримали людину та переконали, що вихід є і він поряд, а найголовніше, захистили інтереси дітей, працівники служби у справах дітей РДА.
Життєві ситуації бувають різні: і радісні, і сумні… Деякі з них приводять родини у службу у справах дітей РДА, яка знаходиться за адресою: м. Сокаль, вул. Шептицького, 89. (тел. 72042). Зокрема, це дарування житла дітям та онукам, продаж квартир та будинків, позбавлення батьківських прав, призначення опікунства….
…Саме із розгляду питань про надання опікунства й розпочалося останнє засідання комісії з питань захисту прав дитини.
Насамперед її члени розглянули заяви про призначення опікунства. Серце крається, як чуєш про життя дітей, які при живих батьках – сироти. Добре, коли їм є до кого пригорнутися у тім світі. В основному – це бабусі, які намагаються дати онукам родинне тепло і увагу, хоч самі уже в літах, і потребують чиєїсь допомоги.
…Бабуся п’ятьох дітей звернулася у службу у справах дітей з проханням стати опікуном своїм онукам. Важко старенькій визнати, що має доньку, яка збилася з істинної стежки і повіялася у світи, залишивши дітей. Її внуки набули статус дітей, позбавлених батьківського піклування, і проживають із бабусею та дідом, навчаються у школі. Їх мама, як зозуля, залишила їх маленькими напризволяще. Бабуся стурбована долею онуків і хоче піклуватися про них, але чи зуміє вона заповнити у їхньому серці порожнечу – брак материнської любові та батьківської ласки. Багатодітна родина тулиться у двокімнатній квартирі, яка давно потребує капітального ремонту. На жаль, допомогти дітям нікому.
Стати опікуном над шестилітньою онукою-сиротою та п’ятнадцятилітньою онукою, позбавленою батьківського піклування, також просила жителька Великих Мостів Віра К. (прізвища та імена змінено – авт.), яка хоче займатися вихованням дівчат, оскільки мама померла. Діти проживають з нею, навчаються у місцевій школі.
Члени комісії з питань захисту прав дитини, після грунтовного ознайомлення зі справами, прислухалися до рекомендації працівників служби у справах дітей, і призначили їх опікунами над онуками.
Невдовзі перед членами комісії вже сидів п’ятнадцятилітній Сергій, який звернувся в службу у справах дітей, щоб позбавити маму і тата, котрі є інвалідами третьої групи, глухонімими, батьківських прав. Хлопець, якого доля залишила наодинці зі своєю бідою, вирішив що так буде краще для нього. Сергій з дитинства не знав ні материнської ласки, ні батьківського тепла. З чотирьох років проживав із бабусею у селі. Батьки ніколи не цікавилися як там їхня кровиночка: чи нагодована, одягнута та здорова? Хлопець навчається у коледжі у Львові. Досі бабуся шкодувала доньку і не хотіла позбавляти її батьківських прав. Та вона у поважному віці (жінка з 1936 року), і боїться на що житиме онук, якщо її не стане. І що з ним буде далі? Тому й просить задовільнити його заяву, щоб він мав би хоч якісь засоби до існування. І старенькій буде спокійніше, коли знатиме, що в майбутньому держава подбає про онука. З акта обстеження житлових умов, які подала сільська рада, видно, що родина живе бідно: проживає в одній кімнаті та кухні.
Хлопець є працьовитим, охоче, коли приїжджає на вихідні, допомагає бабусі на городі та по господарству, ввічливий та вихований. Допомоги від батьків не має жодної. Доля юнака батькам, мабуть, байдужа, бо на комісію з прав дитини не приїхали. А Сергія, бабусю та депутата сільської ради члени опікунської ради уважно вислухали.
…Вдруге сюди прийшла Олена П., яка вирішила позбавити свого колишнього зятя батьківських прав щодо дочки Іринки. На жаль, минулого разу він не прийшов на засідання комісії, і справу перенесли. Працівники служби у справах дітей зустрілися з ним та з’ясували, чому він проігнорував запрошення. Чоловік запевнив, що він відвідував дитину, давав гроші на туфлі, але бабуся відмовилася. Та згодом з’ясувалося, що він все це придумав, щоб виправдати себе. До дочки не приходить, як вчиться дівчинка не цікавиться, матеріально їй не допомагає. Іринка проживає з бабусею та мамоюінвалідом, яка за станом здоров’я не може її виховувати. Обов’язки на себе взяла бабуся. І хоч жінка уже в літах, сумлінно пильнує онуку, доглядає та виховує, водить до школи. Родина виживає на її пенсію, якої вистачає лише на найнеобхідніше. Цього разу чоловік прийшов на засідання і розповів, що на перешкоді його батьківського обов’язку стали втрата близьких людей: померли мама з татом, та недуга: від хвилювань різко підвищується тиск. Він не працює, тому й відчуває матеріальні проблеми. У нього є власний автомобіль, та щоб провідати дитину немає грошей, здоров’я та часу. А, може, просто – бажання? Адже не в грошах справа. Начальник служби у справах дітей РДА Галина Федаш та секретар комісії з питань захисту прав дитини Сокальської РДА Оксана Шклянка повільно розплутували клубок брехні, який сплів сам горебатько. З’ясувалося, що він уже три роки до дитини не навідувався, матеріально нічим не допомагав родині. Які можуть бути сумніви щодо його батьківських почуттів? У нього є інше життя, де нема місця для дитини від першого шлюбу. Невже його не болить, що зовсім недалеко по ночах в подушку плаче маленьке дівча, чекаючи, коли прийде тато, обніме та скаже ласке слово. Їй так бракує ласки і любові. Через що дівча горнеться до своєї вчительки і щоразу на її очі набігають сльози, коли серед однокласників заходить мова про родину та батька. Здається склалася ситуація, як каже поетеса Ліна Костенко «І слів нема і туга через край».
Сумна історія, а загалом таких безліч. І працівники служби у справах дітей всім без винятку готові допомогти. Та іноді бувають й такі делікатні справи, які докорінно можуть змінити долю дітей.
…Нову родину та сестричок знайшла Катруся, вихованням якої досі займалася бабуся – жінка літнього віку. Та вона стала втрачати зір. Тож дівчина житиме у дитячому будинку сімейного типу. Катеринка познайомилася із новою родиною, потоваришувала з своїми новими сестрами, а ті сприйняли її як рідну. Місця у цьому будинку вистачить для всіх, як і в доброму серці нової мамивиховательки – сестри Ангеліни, а в миру Надії Михайлівни Цюри. Окрім того дівчинка матиме змогу часто бачити свою старшу сестру, яка навчається в ліцеї. Працівники служби у справах дітей задоволені, що допомогли дівчинці, повернули радість у її серце, знайшли родину, на яку вона вже й не сподівалася, дали ту материнську любов, яку не захотіли дати рідні батьки.
«Пробач» і «спасибі», які здавалось прості слова, а вимовити їх дорослим іноді доволі важко. Особливо, коли розум затьмарює гнів та власні амбіції. Цього разу двоє батьків намагалися переконати своїх колишніх дружин погодитись на зустріч з дітьми у зручний для них час. Чоловіки емоційно доводили членам комісії, що вони добрі люблячі батьки, які хочуть спілкуватися з дітьми та брати участь у їх вихованні. Однак жінки наводили свої аргументи, зокрема чому не платять достойні аліменти, не телефонують дітям, і не приїжджають до них, та заперечували усі звинувачення на свою адресу. Обидві сторони виплескували свій біль за знищене сімейне щастя, та злобу на колишніх коханих. На жаль, у цих чварах діти стали «заручниками» у з’ясуванні стосунків дорослих. Спільне життя у них не склалося, але навіщо у дітей забирати тата. Адже згідно з законом і батько, і мати мають однакові права на виховання дитини. Це і намагалися «втлумачити» їм члени комісії. Через що й винесли рішення дозволити батькам зустрічатися із дітьми у зручний для них час без присутності матерів і зобов’язали обидві сторони не настроювати дітей один проти одного.
Наприкінці засідання комісії з питань захисту прав дитини розглянули заяви про надання дозволу на оформлення договору купівліпродажу квартир та заслухали звіти про виконання індивідуальних планів соціального захисту дітейсиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування та дітей, які опинилися в особливо складних життєвих умовах.
Ось і розглянули останнє питання. Але на душі залишився осад. Звідки ж беруться такі безсердечні батьки? Чому кожен із нас повинен спершу відстраждати, щоб щось зрозуміти? І чому від цього мають страждати діти? Адже розпад сім’ї для них це вже травма, яка залишає свою рану на серці. І чи загоїться вона, якщо поруч не буде рідних людей, які обігріли б їх своїм теплом, ласкою та любов’ю? Невже ви власних дітей любити менше, ніж себе?
Любов ПУЗИЧ.