Давня дружба єднає союзянок Сокаля і Старобільська з Луганщини, яка нині опинилась в зоні АТО. Сокальський міський осередок Союзу українок, який очолює Надія Мельник, допомагає старобільчанам чим може: грошима, продуктами, ліками… Пані Надія регулярно спілкується із старобільськими посестрами. Завдяки їй мала з ними розмову і наш кореспондент.
Пропонуємо вам інтерв'ю із жительками м. Старобільськ союзянками Оленою ЧЕРЕВАТОЮ та Ольгою МІРОШНИЧЕНКО, які приїжджали в наше місто, мають тут друзів.
– Вітаю вас, шановні пані Олено та пані Ольго! Як чуєтеся під час перемир'я і що пережили раніше?
Олена ЧЕРЕВАТА:
– Зараз у нас затишшя, але напруга не спадає. І раніше ми намагались жити звичайним життям, бо бої йшли трохи далі від нас. Звичайно, було дуже багато переселенців з Луганська. Жили хто де: когось брали на квартири, хтось жив у готелі, а хтось і в сараях. Зараз є люди з Донецька, з Макіївки. Ми постійно збираємо для них допомогу. У нас є багато волонтерів, які також допомагають в цьому. Велику допомогу надає настоятель української православної церкви, навіть вчора приїхала машина, роздали їжу, одяг. В цей скрутний час намагаємось допомагати всім. Наприклад, у нас є сім'я інвалідів мама і двоє діточок, які хворіють на епілепсію і цукровий діабет. Наша громада постійно опікується ними.
– Скільки союзянок входить у ваш осередок? Розкажіть, будь ласка, про його роботу.
– Нас небагато, десять жінок. Найперше працюємо з переселенцями: зараз збираємо одяг для дітей переселенців, іграшки, їх сьогодні отримала від друзів з Києва, книжки, дитячі продукти. Надходить холодна пора, тож збираємо теплі речі для вояків, гроші на обігрівальні пічки, щоб хлопцям не було холодно. Нам допомагають наші чоловіки самі роблять ці пічки. Біля нас проходять кордони великою протяжністю, зокрема, з Новгородською, Ростовською областями, які треба охороняти.
– Чи багато ваших чоловіків воюють?
– Багато. Є цілий підрозділ наших старобільчан. Їх ми найперше забезпечили амуніцією, підприємці купили автомобілі, намети, електропідстанцію, холодильники, пральки, провели воду. Все, що є в “Айдарі”, зібрали наші волонтери, багато коштів вклали підприємці. Роботи багато, не вистачає часу. Коли почались бойові дії, люди охоче здавали гроші, речі, а зараз в них уже нема ні грошей, ні речей, а військові потребують допомоги. Наприклад, поламалась машина в чернігівському батальйоні, хлопці, які стоять за двадцять кілометрів від населеного пункту, не мають чим привезти навіть води. Потрібно відремонтувати автомобіль, але на це важко знайти якихось декілька тисяч гривень. Хоча раніше військовим подарували автомобіль.
Волонтери шукають вихід, якісь дешевші запчастини, бо важко назбирати ці гроші. Попри те люди і далі здають продукти: хто пачку макаронів, хто гречку чи рис… Надходила допомога з Тернополя, Рівного…
Мій чоловік військовий, служить на кордоні, щодня переживаю, як він там.
– А з Сокаля її отримали?
– Так, Сокаль нас дуже підтримав ліками. Ми отримали 70кілограмову посилку з медикаментами для поранених. Дуже вдячні вам. Це посилка від ваших лікарів для наших. Дуже зворушливо, адже в госпіталі бракувало ліків. Зі Львова, через сокальця Василя Грушецького, отримали також пачки. В нас лікарі навіть не мали чим зашивати рани, не було медичних інструментів, адже постачання йшло з Луганська. Так що дуже пригодились і шовний матеріал, і інструменти. Наша лікарня була переповнена пораненими і завдяки волонтерам зі Львова, Василеві Грушецькому, Сокальській лікарні вони отримали необхідні ліки і вижили. Дякуємо вам за це. Серед наших рідних, друзів також є багато поранених. Кожного дня когось хоронять. Вже під час перемир'я за один день відразу загинули 43 хлопці. Це було жахливо.
Настрій сумний, не знаю, як далі будемо жити, в якій зоні залишиться моя родина. Не хочу жити в Лугандоні, моя батьківщина Україна і в ній хочу жити. Є страх перед завтрашнім днем: куди відійде наше місто.
Ольга МІРОШНИЧЕНКО:
– Ми все ж таки сподіваємось, що частина Луганщини буде належати до Харківщини. Ставлення до луганчан зрозуміло яке. Приїжджають вони і до нас, вважають себе героями, хоча я їх такими не вважаю. Але ми їм допомагаємо. Нещодавно мені зателефонувала одна луганчанка, з якою ми розмовляли, запитала чи можна приїхати в гості. Можна, кажу. Приїхала з 26річним сином, який не воює, не захищає батьківщину. Здоровий лобуряка, сидів у мене на дивані, пив чай, в той час як юні хлопці воюють і гинуть за Україну.
Хочу вам ще розказати про батальйон "Айдар". У його складі є 60 старобільчан, серед них був і Іван Куліш, який разом з нами приїжджав у Сокаль. Такий високого зросту метр дев'яносто, його називали Ваня Білий (мав біле волосся і синісині очі), такий красень, патріот. Передавав дружині, що коли стріляють, то він присідає і затуляє обличчя руками, бо хоче лежати в домовині з цілим лицем. 21 серпня в нього був п'ятдесятий день народження, а загинув 27… привезли в закритій домовині. Коли в нас проголосили Лугандон, він зняв той червоний прапор і повісив синьожовтий стяг. Це була така яскрава особистість, дуже любив життя, мав трьох дітей, така, знаєте, світла душа. Не стало Вані і світ наче потьмянів. Ще один чоловік загинув з наших, залишив троє дітей. Ми допомагали їхнім родинам, збирали гроші, діти зі скриньками в День міста ходили по барах, кафе, парках, зібрали десь десять тисяч.
…Договорити, на жаль, ми не встигли перервався зв'язок (таке часто буває). Надія Мельник доповнила, що сокальські союзянки ще передали в Старобільськ тисячу гривень для прикордонників. Що й надалі продовжуватимуть цю співпрацю зі своїми східними посестрами.
Розмовляла
Валентина БЛУДОВА.